Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Джинси, які тобі пасують. Вершкова помадка. Любов бабусі. Адреналін. Перший сніжок. Родинні зустрічі. 23-й псалом. Коли малюк треться носиком об твій ніс. Сир, підсмажений на грилі, і томатний суп у холодний день. Цуценята. «Снігові янголи». Свіжий запах нових кросівок. Усмішка на чиємусь обличчі, коли зробиш щось неочікуване.

Угадувати номерні знаки. Дивитися старе кіно. Сидіти на веранді під час грози. Ходити босоніж по траві після літньої зливи. Пробувати щось нове. Байдикувати цілісінький день. Вирізати ліхтар із гарбуза. Шанобливо ставитися до людей. Уявляти наслідки своїх дій. Відвідувати хворих.

Секрет життя полягає в тому, щоб знати, що ти сам можеш здійснити свої мрії. Іти за покликом серця. Вірити в себе. Почуватися вільним і робити те, що хочеш, коли хочеш. Пам’ятати, хто ти є і звідки прийшов.

Секрет життя — це зовсім не секрет. Життя — у кожній миті. Це вміння радіти з того, що маєш. Тут і тепер. І довкола тебе.

Маджок Тіїк Мадут тікав від громадянської війни в Судані, його оминули кулі повстанців, він переходив бурхливі річки, що кишіли крокодилами, рятувався від левів та гієн, страждав від пекучого сонця й розжареного піску. Він пройшов багато кілометрів пустелею, щоб знайти безпечне життя в Америці, — і загинув на звичайній автобусній зупинці в Клівленді, штат Огайо.

Маджок та інші «загублені сини Судану» покинули свою країну — то була майже біблійна втеча сиріт, які не мали дому і взагалі не мали нічого, крім одне одного. Вони прожили кілька років у кенійських таборах для біженців — без рідних, без місця, яке могли б назвати своєю домівкою.

«Загублені сини» втратили лік смертям, що їх бачили на своєму шляху. Вони загубили слід своїх рідних, бо тікали в суцільному хаосі. Вони не розуміли, чому і як їм вдалося вижити, тоді як іншим — ні.

Близько тридцяти з них прибули до Клівленда, щоб здійснити свою «американську мрію» завдяки програмі переселення, яку організував Державний департамент 2001 року. Коли літак приземлився, вони побачили, що все довкола вкриває білий килим. «Яке дивне борошно», — подумав один із них, а потім набрав його в долоні — і воно відразу розтало. Ці люди ніколи не бачили снігу.

Співробітник благодійної організації знайшов їм дешеве житло і сяку-таку роботу, а потім їм довелося покладатися виключно на себе. У «загублених синів» не було нікого, хто міг би допомогти їм зрозуміти цей новий світ. Вони плутали холодильник із шафою. Один хлопець подумав, що ліфт — то його кімната. Вивчали англійську, слухаючи людей і повторюючи їхні слова. Вони повністю залежали від доброти кількох незнайомих людей. Деяким пощастило знайти волонтерів, які підвозили їх до роботи, учили користуватися комп’ютером, допомогли закінчити школу. Та здебільшого ці люди лишалися втраченими, аж поки не втратили одного з них назавжди.

2006 року, за два тижні до Різдва, Маджока Мадута застрелили на автобусній зупинці. Йому було 26, але, здавалося, він був ще зовсім маленьким хлопчиком. На день народження він хотів пачку печива.

На похорон «загублені сини» вдягли мішкуваті костюми, взяті напрокат, що спадали на чорні лаковані туфлі. Вони шаркали ними, ідучи поряд із сріблястою труною. Хлопці допомогли священикові накрити труну білою тканиною, а потім неквапно та обережно розгладжували її, неначе то було простирадло, яке допоможе другові навіки спочити в мирі. Ці високі худорляві чоловіки стримували сльози, щоб ті не котилися по запалих щоках.

Отець Боб Беґін попросив вибачення за те, що громада не змогла для них зробити.

— Ми не збудували для вас безпечного міста, у якому ви могли б спокійно жити, — звернувся він до «загублених синів». — Ми просимо вас не їхати звідси. Благаємо: залиштеся!

Брати Маджока відспівали його тихими й глибокими голосами, що здіймались і падали, мов та хвиля, мов співи святих ченців. А потім парафіяни заспівали пісню «Не бійся». І того дня її слова мали дуже велике значення: «Ти перетнеш безплідну пустелю і не помреш від спраги. Далека мандрівка безпечною буде, хоч і не знаєш свого шляху…»

На цвинтарі Кальварія вони опустили Маджока в американську землю. Він мав упокоїтись у країні, яка так і не стала його домівкою. Вони співали мовою дінка: «Звідки прийшов ти, туди й повернутися маєш», — і молилися, щоб Бог забрав їхнього друга туди.

Після похорону вони зібралися на поминальний обід у церковній залі, і їхні обличчя були геть мокрі від сліз. Інші присутні міркували над тим, як діяти далі. Як вони можуть допомогти решті «загублених синів»?