Стівен Левітт - Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі

А ще невгамовна допитливість Левітта привабила тисячі читачів журналу «Нью-Йорк Таймз». Його засипали запитаннями й зверненнями, запитами й загадками — від компанії «Дженерал моторз» до бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіз» і американських сенаторів, тюремних в’язнів, батьків і навіть одного чоловіка, який двадцять років поспіль записував детальну інформацію про бублики, які він продавав. Один із колишніх переможців «Тур де Франс» зателефонував Левітту й попрохав допомогти йому довести, що нині вживання допінгу набуло серед учасників цих велоперегонів значного поширення; представники Центрального розвідувального управління забажали дізнатися, чи зміг би Левітт використовувати інформацію таким чином, щоб допомогти їм ловити відмивальників «брудних» грошей і терористів.

До такої реакції читачів спричинилася потужна сила засадничого переконання молодого економіста в тому, що сучасний світ, попри навмисні ускладнення, заплутаність і відверте шахрайство, не є чимось незбагненним і непізнаваним, навпаки — якщо поставити правильні запитання, то він є навіть ще цікавішим, ніж нам здається. Для цього лише потрібно поглянути на нього по-новому.

Видавці Нью-Йорка неодноразово радили Левітту написати книжку. «Написати книжку? Та не хочу я писати книжки», — відповідав він. Бо й так мав у мільйон разів більше нерозгаданих головоломок, ніж часу для того, щоб займатися їх розв’язанням. Та й думки про свої письменницькі здібності він був невисокої. Тож Левітт сказав «ні», відповівши, що йому це нецікаво. «Хіба що, може, ми зробимо це разом із Дабнером», — запропонував він.

Співпраця — це не для кожного. Але ці двоє (відтоді відомі як «двоє нас») вирішили все обговорити й прикинути, чи вийде в них написати таку книжку. На нашу думку, їм це вдалося. Сподіваємося, ви з нами згодні.

Чому усталені істини так часто виявляються хибними — Яким чином «експерти» (від кримінологів та агентів з нерухомості до політологів) маніпулюють фактами — Чому знання про те, що і як потрібно вимірювати, є ключовим для розуміння сучасного життя — І що, зрештою, означає слово «фрікономіка»

Кожен, хто жив у Сполучених Штатах на початку 90-х і хоча б краєм ока дивився нічні новини, а вдень читав газети, постійно потерпав від паралізуючого страху, і причини для цього були більше ніж вагомими.

Винуватцем того страху була злочинність. Вона нещадно зростала: протягом останніх десятиріч графік рівня злочинності в усіх американських великих містах невпинно рухався вгору і, схоже, уособлював кінець світу в тому вигляді, у якому ми звикли його уявляти. Смерть, спричинена застосуванням вогнепальної зброї, — як умисним, так і неумисним, — перетворилася на цілком звичне явище. Так само звичними стали викрадання автомобілів і торгівля наркотиками, пограбування й зґвалтування. Насильницькі злочини стали повсякденними моторошними супутниками мешканців великих міст. І ситуація ось-ось мала погіршитися ще більше. Значно погіршитися. На цьому сходилися всі експерти.

Образом страху був такий собі «суперхижак»2. У ті часи цей тип траплявся повсюдно. Він похмуро поглядав з обкладинок щотижневих видань. Хвалькувато й самовдоволено крокував з одного товстелезного урядового звіту до іншого. Це був худорлявий міський підліток з дешевим пістолетом у руці та самою лише безжальною жорстокістю в серці. Нам казали, що їх тисячі довкола нас — точнісінько таких, як він, представників покоління вбивць, готових будь-якої миті затягнути нашу країну в глибочезний хаос.

У 1995 році кримінолог Джеймс Алан Фокс надав генеральному прокурору США звіт, у якому змалював страшні подробиці прогнозованого сплеску вбивств, учинених підлітками. Фокс запропонував два варіанти розвитку подій — оптимістичний і песимістичний. На його думку, за оптимістичного сценарію протягом наступного десятиріччя кількість умисних убивств, скоєних підлітками, мала зрости ще на 15 %; за песимістичного ж сценарію цей показник мав бути більш ніж удвічі вищим. Він стверджував: «Наступна хвиля злочинності буде такою жахливою, що середина 90-х здасться старими добрими часами»3.

Інші кримінологи, політологи й прогнозисти із суміжних наукових галузей окреслювали не менш страхітливе майбутнє, з-поміж них був і президент Клінтон. «Ми усвідомлюємо, що маємо у своєму розпорядженні близько шести років, щоб побороти цю підліткову злочинність, — заявив Клінтон. — Інакше нашій країні судилося жити в хаосі. А мої наступники не виголошуватимуть промов про чудесні перспективи світової економіки, а перейматимуться проблемами людей на вулицях наших міст, аби ті люди могли хоч якось звести кінці з кінцями»4. Здавалося, злочинці неминуче візьмуть гору, і на них можна було робити безпрограшні ставки.