Лоретта Бройнинг - Керуй гормонами щастя

Ви можете не вірити в усі стратегії, що були перераховані. Але коли викид кортизолу говорить вам, що щось негаразд, вам хочеться, щоб це негайно припинилося.

Мозок немовляти

Ви можете вважати, що все це не про вас: «Я не борюся, не тікаю, не завмираю на місці і нікому не підкоряюся. Я не є мавпою, не є левом чи газеллю». Приємно думати, що наша реакція на загрозу мотивована інтелектуальними аргументами, що їх людина з таким успіхом формулює. Але щоб зрозуміти дію нейронних ланцюжків, які активує загроза, потрібно простежити їхній розвиток від самого початку.

Одразу після народження люди є набагато безпораднішими та вразливішими, ніж їхні тварини-пращури. Вони є більш залежними і потребують на більшу підтримку, ніж дитинчата інших тварин. Перший досвід у житті кожної людини пов’язаний із кортизолом, синтез якого стимулюється необхідністю задовольнити свої життєві потреби, котрі немовля не в змозі зробити самостійно. Відчуття загрози стає центром його нейрохімічного навігатора.

Природна реакція немовляти на кортизол – плач. Це одна із закріплених у людини моделей поведінки; згодом вона засвоює й інші шляхи реакції на кортизол. Щоразу, коли вдається позбутися почуття загрози, людина засвоює новий досвід. Вона вчиться йому несвідомо – це є результатом безлічі циклів зниження рівня кортизолу.

Ми звикли вважати неважливими нейронні зв’язки, що були сформовані в ранньому дитинстві, оскільки мало що про це пам’ятаємо. Проте саме ці ранні зв’язки складають підґрунтя нашої системи управління собою. Що більше розвинений мозок, то більшою мірою він спирається на нейронні зв’язки, які сформувалися в процесі навчання, ніж на вроджені. Що більшим є головний мозок, то довше триває період дитинства, оскільки формування нейронних зв’язків – справа нешвидка. Людина програмує себе власноруч завдяки взаємодії з навколишнім світом, а не народжується запрограмованою на базі досвіду пращурів. Це дозволяє кожному новонародженому підготуватися до поточної реальності, а не покладатися на те, що працювало в минулому. Потрібні були сотні мільйонів років, щоб у людини розвинулася така можливість, а тому нерозумно вважати, що вона так просто відмовиться від досвіду першого навчання.

Фактично великому мозку важче вижити, бо нейрони потребують на значну кількість глюкози, кисню та тепла. Великий мозок здатний забезпечити виживання, тільки якщо буде розумно використовувати всі свої додаткові нейрони. Саме так відбувається, коли нейронні зв’язки формуються на основі раннього досвіду, а не в материнській утробі. Визнання важливості ранніх нейронних зв’язків стає першим кроком на шляху до управління ними.

Мієлін та зміни

Сучасна ідея про те, що людина будь-якої миті здатна змінити свій мозок, – занадто серйозне спрощення. Більш реалістично звучить твердження, що людина може адаптувати свої ранні нейронні зв’язки, а не замінити їх. Пік процесу мієлінізації нервових волокон припадає на вік двох років. Мозок маленької дитини у цей період настільки легко розвивається у відповідь на будь-який стимул, що поглинає абсолютно будь-яку інформацію без критичного оцінювання. Після двох років мозок уже починає покладатися на ті зв’язки, що в ньому сформовані, а не змінюватися у відповідь на кожен новий імпульс. Зрозуміло, дитина продовжує вчитися і пізнавати нове. При цьому, замість надавати однакового значення кожній деталі, вона починає звертати увагу на зміни в тому, що вже бачила раніше. Так малюк починає запам’ятовувати обличчя і поступово розуміти зміст слів.

Процес мієлінізації активно триває аж до семи років, тому до цього віку нейронні зв’язки швидко формуються під дією нових імпульсів. Це можна перевірити за допомогою простого тесту: спробуйте сказати неправду шестирічній і восьмирічній дитині. Перша сприйме все сказане за чисту монету. Друга ж співвіднесе те, що ви сказали, з наявними знаннями – вона вже не змінює свій погляд на світ під впливом кожної нової інформації. Уповільнення процесу мієлінізації нервових волокон стимулює дитину використовувати раніше сформовані нейронні зв’язки, а не постійно вибудовувати нові. Це можна образно порівняти з додаванням нових листочків або навіть нових гілок на нейронних деревах, але стовбур при цьому залишається тим самим. Це дозволяє дитині задовольняти свої життєві потреби тими способами, які працювали раніше, а не винаходити щоразу нові.