Барбара Шер - Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш

Отже, ви мали оригінальне бачення. Новий погляд на світ – ваш власний і неповторний.

Ви також мали «надзвичайну рішучість».

Чудово знали, що любите й чого хочете. І йшли до цієї мети без жодних вагань чи сумнівів. Якщо ви бачили печиво на столі, то не думали: «Чи можу я його взяти? Чи заслуговую я на нього? Чи не стану я посміховиськом? Я знову відкладаю на потім?» Ви просто думали: «Печиво» . І плакали, підлещувалися, повзли, дерлися, будували піраміду з якихось коробок, аби дістатися нагору, зрештою, робили все можливе, аби дістати те печиво. Якщо вам не вдавалося його отримати, ви зчиняли галас, потім засинали й змінювали свою мету. І цей невдалий досвід аж ніяк не зупиняв вас на шляху до наступної чудової речі, яка привертала вашу увагу.

Прикметно, що в такій ситуації вам не потрібна «впевненість у собі». Цей вираз не має тут жодного сенсу. Ви навіть не усвідомлюєте свого «я». Ви повністю зосереджені на речі, яку хочете отримати.

Ось ми й перелічили ті «рідкісні» й «особливі» риси, які, на нашу думку, відрізняють геніїв від решти людей. Насправді, і ви їх мали, і я.

Куди ж вони зникли?

Поки ви були надто малі, аби дослухатися до розуму, і поки вас не навчили робити тільки «корисне», ви володіли дивовижною свободою бути тим, хто ви є. До того часу, як вам виповнилося 5 чи 6, або й раніше, дорогоцінне право робити вибір на основі ваших власних бажань почало зникати. Як тільки ви стали достатньо дорослими, аби контролювати себе та сидіти тихо й непорушно у школі, вважайте, медовий місяць закінчився.

Ви, мабуть, забули, як воно – йти в перший клас. У вас був уже солідний п’ятирічний досвід – ви багато бачили, пізнавали, відчували, щось ненавиділи й любили. Однак мета будь-якої школи – не дізнатися про щось від вас; школи призначені для того, аби вас навчити. Мимоволі там складалося враження, що ваші знання, уподобання та думки нічого не варті.

Просто ігноруючи той факт, хто ви є, вони ніби викреслили весь багатий внутрішній світ, який ви принесли із собою. Вони дивилися на вас, мов на чисту дошку, яку слід заповнити всім, що треба знати. Якщо під час вивчення таблиці множення вам було важливо поговорити з найкращим другом, помріяти чи помалювати, вас карали. Якщо вам пощастило вміти розмовляти з рослинами, учителі не питали: «Ти хочеш навчитися писати чи в тебе щось інше на думці?» Вони просто категорично наказували: «Відійди від тих квітів, і давай подивимося, як швидко ти можеш вивчити абетку».

Якщо ви розмовляли з рослинами чи собаками, або ліпили скульптури з багна, або збиралися стати кінозіркою чи помандрувати на ковзанах до Арктики, то дуже швидко усвідомили, що це не варте було й дірки від бублика. І тому помалу ви забули свої мрії та плани. У вас розвинулася своєрідна амнезія щодо цього. Тепер , якщо вас питали: «Що ви вмієте добре робити?» – ви з легкістю відповідали: «Нічого», – маючи на думці: «Нічого, що люди вважають корисним чи важливим». Або ж могли сказати: «Мені непогано дається математика» чи «Я вправно друкую». Вам уже ніколи не спадало на думку відповісти: «Я люблю рослини. Я пам’ятаю всі їхні назви і, здається, розумію, як зробити їх щасливими».

Усі, кого ми вважаємо геніальними, – це люди, котрим якось вдалося не приспати в собі допитливу й цікаву дитину. Натомість вони присвятили життя тому, аби спорядити цю дитину всіма необхідними засобами й наділити вміннями, потрібними для того, щоб продовжити гратися на дорослому рівні. Альберт Ейнштейн грався, ви знаєте. Він був здатний робити великі відкриття саме через те, що зберіг оригінальність і захват маленької дитини, котра вперше починає досліджувати всесвіт.

Перше, що вам потрібно зробити, – це знову розбудити в собі ці дитячі якості. Тому повернімося в минуле й спробуймо поглянути на генія, яким ви були. Це перший важливий ключ до вашого життєвого плану – відкриття діяльності, якою ви будете щасливі займатись, і сфери, у якій будете найкращим.

Це правда, що оригінальні досягнення, видатні твори мистецтва та людські життя, схожі на такі твори, майже завжди сягають своїм корінням дитинства. Запитайте про це будь-яку відому людину, і ви, ймовірно, з’ясуєте, що вона цілком чітко усвідомила своє життєве призначення ще в ранньому дитинстві. У журнальній статті, присвяченій співачці Лінді Ронстадт, я прочитала, що вона пам’ятає, як зовсім крихітною прохала батьків: «Зіграйте мені якусь музику…» Їй було всього чотири роки, коли, співаючи одного вечора з батьками, Лінда почала імпровізувати. Тато сказав їй: «Ти співаєш не під цю мелодію». Вона відповіла: «Я знаю». Скульптор Луїза Невельсон у своїх мемуарах «Світанки і сутінки» згадує: «Ще в ранньому-ранньому дитинстві я знала, що стану митцем… Я почувалася митцем… Спочатку я малювала, далі почала кожного дня писати картини… Ще малою дитиною, зайшовши до кімнати, я запам’ятовувала все навколо. Мені достатньо було лише одного погляду, аби зрозуміти суть речей, які я бачила. Це і є візуальне мислення».