Андрій Кокотюха: Повзе змія

— Заступник… гм… Віце-президент фірми «Евеко».

— У вас ім’я та прізвище є?

— Куц. Віктор, — і для чогось додав: — Олегович.

— Значить так, Олеговичу. Де ви зараз перебуваєте?

— Перед дверима в офіс. По-моєму, нас обікрали.

— По-вашому чи обікрали?

— Я з мобільного дзвоню, — несподівано згадав Віктор. — Телефонні апарати теж покрали. Може, міліцію викликати?

— Стійте, де стоїте, не рипайтеся нікуди. Буде вам зараз міліція. Ви знаєте адресу? — запитували, очевидно, Аллу, вона щось пробубніла у відповідь, майор знову заговорив у слухавку: — Адресу тут знають. Вас там багато?

— Я і ще троє. Ну, четверо…

— Руками нічого не лапали?

— Тільки зайшли. Ну, і двері…

— Зрозуміло. Отам усі четверо й будьте.

Натиснувши на кнопку закінчення зв’язку, Віктор Куц розгублено подивився на своїх працівників.

— Сказано тут чекати. Міліція зараз приїде.

— Догралися, — зітхнула бухгалтерка. — Цигарку хоч дайте, чи що.

Замок експерти витягли швидше для годиться. Навіть побіжного огляду було досить, аби дійти висновку: його не ламали, відчиняли «рідними» ключами або дублікатом. Але якщо й був дублікат, то зроблений з оригіналу. Ключів, коли вірити Куцеві, лише два — в нього і Микитенка. Руслан Микитенко зник безвісти.

Зі слів дружини Алли було все так. Напередодні, в неділю, близько четвертої дня на мобільний телефон її чоловіка хтось подзвонив, після чого президент фірми «Евеко» швидко зібрався й кудись поїхав. Дружину попередив — повернеться ввечері, не дуже пізно. Але минули сьома, восьма, дев’ята, навіть десята, а Руслан додому не поспішав. Вона дзвонила на мобілку, але з абонентом зв’язку не було. Раніше з ним такого не траплялося. Одружені вони вже майже два роки, особливих конфліктів у молодій сім’ї ніхто не спостерігав. Усі знайомі, кого вдалося опитати, в один голос стверджували: проблеми в Микитенка були, звичайно, проблеми в кожного бувають, але в жодному разі вони не стосувалися подружнього життя. Не слід відкидати й припущення про наявність у молодого приватного підприємця коханки, але навіть якщо дружини йому виявилося мало і Руслан періодично ходив до дівок, причини його зникнення навряд чи треба шукати в цьому напрямі.

Збираючись їхати, він навіть не переодягнувся, так у спортивних штанях і вирушив. Тільки натяг на себе сірого светра домашнього плетіння з коміром під горло — теща сплела дорогому зятеві власноруч і подарувала на двадцять третє лютого. Хоча до війська, особливо радянського, Микитенко не мав жодного стосунку. Як студент вищого навчального закладу, він свого часу отримав відстрочку від призову, а потім, судячи з усього, знайшов спосіб домовитися з військкоматом, аби про нього до двадцяти семи років не згадували, а після того взагалі забули. Взув зимові кросівки, накинув нову шкірянку, тижнів три як купив, прихопив барсетку, поклав мобілку в кишеню куртки. Він поспішав на якусь ділову зустріч, причому з людиною, котру знав настільки добре, щоб дозволити собі одягтися просто, можна сказати, по-домашньому.

Але старший уповноважений «бандитського» відділу Слобожанського УБОЗу майор Калита опинився в квартирі зниклого Руслана Микитенка не випадково. Алла не спала цілу ніч, так само не склепили очей її батьки та батьки чоловіка. О шостій ранку, коли нерви нарешті не витримали, молода жінка викликала міліцію. Та по телефону з неї, здається, трохи навіть посміялися. Мовляв, велике діло — чоловік не ночував удома. Скільки йому, кажете? Двадцять три? Приватний підприємець, аж президент фірми? Мало де міг загудіти. Йому погрожував хтось? Знайшли його труп? От як буде щось реальніше, тоді телефонуйте. Аллин батько, дізнавшись про результати розмови, вибухнув праведним гнівом і навіть хотів бігти розбиратися в міліцію особисто. Та подальші події розгорталися стрімко і несподівано.

На початку восьмої ранку Алла смикнулася від телефонного дзвінка. Відомості про Руслана — саме ця думка зблиснула в голові, і вона не підвела. Чоловічий голос запитав, чи проживає за цією адресою Микитенко Руслан Григорович, власник автомобіля «опель-омега» за державним номером СУД 1234. Алла розгубилася: номера чоловікової машини вона навіть не намагалася запам'ятати, з неї досить інформації, що в них «опель» зеленого кольору. Це вона і сказала незнайомцеві на тому кінці дроту. Тоді він назвався: старший лейтенант Мулик. «Старший лейтенант чого?» — перепитала Алла. «Міліції», — почулося у відповідь, і в молодої жінки стало раптом порожньо всередині.