Андрій Кокотюха: Повзе змія

— Нікому…

— Тобі хто дозволяв? Закрий свого рота і слухай далі: ти зараз пообіцяєш усе, що завгодно, аби живим лишитися. Ти не думаєш про те, що хтось може тебе пізніше дістати і того разу добити остаточно. Тобі тепер цікаво прожити бодай пару годинок зайвих, і бажано — не тут, — він обвів рукою льох. — Шансу, Русику, я тобі не дам.

— У мене гроші є! Не вбивайте! Гроші! — голі худі коліна замолотили по холодній землі. — Скажу, де лежать, усе віддам, тільки не вбивайте, не вбивайте, не вбивайте!

Микитенко відчув, як по щоках котяться солоні струмки сліз. А ще він раптом відчув, що в льосі холодно. Дотепер бранець, роздягнений до трусів, не зважав на холод, а тут ураз почав мерзнути. Може, це віє той самий описаний у книжках подих смерті? Власне, Русик Микитенко не міг похвалитися великою кількістю прочитаних книжок, та про подих смерті постійно йдеться у романах про космічних відьмаків — він їх полюбляв погортати на дозвіллі. Далі з полоненим почали творитися інші дива: він перестав вірити у реальність усього, що з ним відбувається. Вогкий напівтемний льох, могила в кутку, сам він, роздягнений та принижений… Вони лякають його. Просто лякають. Авжеж, він чув про подібні речі. Не так давно по «ящику» бачив: бандити хапали бізнесмена, завозили до лісу, де на його очах убивали людину. Кров лилася рікою, переляканий бізнесмен робив усе, чого від нього вимагали. А насправді — бутафорія: жертва підставна, спільник бандитський, кров свиняча або бичача.

Ти заспокоюєш себе, Русику. Вони привезли тебе сюди, аби вбити і закопати, невже ти Даню не знаєш… Нехай так, нехай. Бранець труснув головою. Дивно, але несподівана спроба самозаспокоєння додала йому впевненості.

— Вижени своїх дебілів, нам поговорити треба.

— Ти, козел, зараз, бля, за дебілів, на хер…

З голосу Руслан упізнав Рога. Даня таки справді оточив себе придурками, і серед них Ріг видавався найбільшим дегенератом. Коли з іншими Микитенко ще міг принаймні перекинутися кількома словами, Рога він не міг терпіти, навіть просив якось Даню не доручати цьому недоумку взагалі жодних справ. Прізвисько той отримав традиційно від прізвища — Рожнов. Подібно до інших, боявся Дані, і перед своїми боятися не вважав западло. Зате, як і решта пацанів, відривався на сторонніх. Хлопці взагалі явно доводили один одному, що нічого і нікого не бояться. Микитенко якось почув нахваляння того ж таки Рога: «Загасили, бля, наркомана конченого, підора гнійного, в параші на „Ельдорадо“! Ані один мудак не писнув, отак треба, на хрін!» Згадав це — і знову повернувся страх. Даня на кілька порядків розумніший, але ж пацани — повні стовідсоткові дегенерати, вони на раз прибити можуть.

— Стій, де стоїш, — наче крізь товщу води почув бранець голос ватажка і зрозумів — наказ стосується розлюченого Рога. — Я з ним ще не закінчив. А ти не зістрибуй з теми. Почав — говори.

— Я… я й кажу, значить, — Микитенко закашлявся, забракло дихання. — От… Вижени всіх на вулицю, тема не для їхніх вух. Ти захочеш — сам усе потім скажеш, так чи ні? Поки що сам послухай.

— Погуляйте, — безбарвним голосом промовив Даня. Сперечатися з ним ніхто не насмілився, але Ріг таки не втримався:

— Ми повернемося, падло, і почнемо тебе вбивати. Тоді ти кожне своє гниле слово проковтнеш!

— Зараз ти в мене щось ковтнеш! — тон ватажка не віщував нічого доброго, тому пацани швидко вийшли під березневий дощ. Коли за останнім зачинилися двері, Даня підсунувся до полоненого ще ближче:

— Кажи. Почнеш тюльку травити чи знову проситися, віддам тебе Рогові, бач, аж труситься.

— Слухай, слухай, — Руслан знов почувався трошки певніше. — Не фуфло, гадом буду. Бабки є, багато, сімдесят п’ять штук зелені. Забирай усе, просто навряд чи пацанам тепер треба про це знати. А я… я з міста виїду, чесно. Отак візьму і виїду, через добу. Вітькові справи передам… Або фірму продам. Чуєш, Даня. Я фірму можу продати!

— Продаси, — думки ватажка тепер були десь далеко. — Сімдесят п’ять штук. У тебе?

— У мене.

— Брешеш. У тебе не може бути таких грошей.

— Я хіба сказав мої ? Я сказав — у мене , розумієш?

— Тоді раз почав — давай далі. Чиї вони і чому в тебе?

Полонений швидко заговорив, збиваючись, переходячи з однієї теми на іншу, затинався, починав усе з початку, та Даня не квапив його. Вислухав усе уважно, кивнув, швидше сам собі, аніж Русланові, підвівся. Тепер він дивився на бранця з висоти свого зросту. Велетнем він не був, але полонений сидів на підлозі, тому на будь-кого дивився знизу і будь-кому видавався нікчемною комахою.