Андрій Кокотюха - Повзе змія

Сівши в машину біля Річкового вокзалу, Олена відразу перебрала на себе роль штурмана. До Рожнів, на дачу Малиновського, вона їздила частенько, особливо влітку. Він навіть дав коханці комплект ключів, аби вона могла не залежати від нього. Щоправда, цей жест він зробив у самий розпал їхніх стосунків, та коли вони, за спостереженнями Олени, пішли на спад, ключі від дачі він, одначе, в неї не забирав. Тому, коли Глод згадав про місце, куди можна заховатися на деякий час, вона відразу згадала про будиночок у Рожнах.

— Нічого особливого, — пояснила вона. — Не думай, там не аж такі круті апартаменти. Він купив будинок давно, ще коли з дружиною жив і не вважався аж таким крутим продюсером…

— А що, Малиновський справді вважався крутим продюсером?

— Не найгіршим, — Олена відповідала цілком серйозно. — Знаєш, у нього було безліч вад, деякими він навіть пишався, видаючи їх за чесноти та особливості власного стилю. Стильні фішки, як він казав. Але свою справу знав і вмів її робити блискуче, тут забрати нічого. Ну, купив хатку, поступово добудував другий поверх, облагородив, провів газове опалення, навіть каналізацію. Нічого, жити можна. На березі Десни, гарно там, — вона зручніше вмостилася на сидінні, примружила очі. — Тільки купатися небезпечно.

— Хто ж у жовтні купається?

— По-перше, купаються. Он за методом Порфирія Іванова на Трухановому острові від зими до зими, цілий рік плавають, узимку ополонку довбають. По-друге, я не кажу, що збираюся там купатися. Течія місцями така сильна — дорослий на ногах не втримається. Екстремали час від часу влаштовують заплив униз по Десні до Дніпра, але кілька разів переверталися на своїх човниках, тепер заборонили. Потопельників зносить багато, мені місцеві аборигени розповідали. З води їх витягають роздутих, страшних, часто навіть упізнати не можна, бр-р-р… А можуть взагалі не знайти, Десна річка хитра. Не всіх віддає.

— Ти диви, скільки ти знаєш про річки.

— Треба ж про щось із людьми говорити. Ну, з місцевим населенням. Там у них свої легенди. Бабця одна, ми в неї молоко щодня купували, все про русалок із водяниками говорила. Цікава така бабуся… Взагалі село — майже самі бабусі, ще діди трапляються. Молодих небагато.

— Тебе це дивує?

— Зовсім ні. Але це пригнічує, ось у чому вся біда.

— Їдь працювати в ті самі Рожни чи якесь інше село.

— Смієшся? Сама з Житомира втекла.

— Бачиш, люди так само думають. Років через десять лишаться по селах самі дачники, і нічого ми з тобою тут не зробимо. І я не певен, що ми повинні взагалі щось робити. Нас у цій соціально непростій ситуації влаштовує єдиний фактор: людей на довколишніх дачах немає. Так?

— Практично так. Мо' живе якийсь романтик, а міську квартиру здає за бакси. Не всі дачі там круті, є звичайні будиночки на шести сотках, люди за них тримаються, не поспішають продавати. А квартиру в Києві здати простіше, аніж дачу під Броварами. Думаю, народу майже не буде.

— Головне — тебе поки не шукатимуть, принаймні там. Добре, що тебе хтось із місцевих знає. Ніхто в міліцію не заявить про двох підозрілих на чужій дачі. Скільки можна кататися на машині?

— Пару тижнів реально. Кажу ж тобі: програма зависла, народ простоює, власник машини має повне право забуритися в запій. Дев’ять днів попереду.

— Нормально. За моїми підрахунками, ситуація проясниться ще до кінця тижня. Баглай або ляже на дно, і це глухий варіант, або дасть драпака з Києва, що бажано, або почне тебе шукати. Оце вже ближче до моменту істини: він проявить себе, мусить проявити, раз йому кортить неодмінно дістати тебе.

— Послухай, — Олена далі не відводила погляду від дороги. — От раптом нічого не станеться. Просто нічого. Ми тут будемо сидіти, дивитися на природу, гуляти берегом річки, дні стануть схожими один на одного. Я боятимуся за себе, ти — за мене. А Баглай не викаже себе. Ти ж не лишишся зі мною охоронцем до кінця життя?

— Поки що не вирішив, — у Глода справді не було відповіді, він сам запитував себе про це кілька разів. — Давай жити нинішнім днем. Щоразу. Щоранку. Згода?

— Нехай, — Олена ледь усміхнулася. — Мене кінець кінцем дістане не Баглай, а оця сама чортова невизначеність. Зараз буде поворот. Побачиш напис «Рожни» — крути праворуч.

Дерева уже пофарбувалися в жовтогарячі кольори, де-не-де розбавлені блідо-зеленим. Сонце потроху сідало, і в промінні заходу шапки дерев виглядали велично. Зупинивши «Шкоду» там, де сказала Олена, вони вийшли з машини, навіть синхронно потягнулися. Листяний килим приємно шурхотів під ногами. Будинок, до якого вони під'їхали, справді не був якимось особливим. Стандартну двоповерхову споруду з білої цегли зовсім не можна було зарахувати до шедеврів архітектурної майстерності, вона жодним чином не вирізнялася з-поміж інших будинків, що стояли поряд. Звичайний заміський котедж для відпочинку, побудований заможною людиною, та аж ніяк не мільйонером.