Роберт Гейзен - Історія Землі

Однак не вся Тейя дісталася Землі. Після зіткнення на відстані від її поверхні планети в космосі кружляла велика кількість кам’янистих уламків, здебільшого суміш двох планетних мантій. Кам’янисті розпечені крапельки, що вистигали, скріплювалися, більші частини поглинали менші. Наче повторний показ гравітаційного скупчення, що колись утворило планети, відбувалося швидке народження Місяця і, вірогідніше за все, він вже тоді досяг тієї величини, що має сьогодні.

Фізика формування планет диктує, де саме міг утворитися Місяць. Кожний масивний об’єкт має невидиму сферу, що оточує його і яку називають межею Роша. Всередині сфери діє настільки сильна гравітація, що унеможливлює формування супутника. Саме тому Сатурн має величезні кільця, проте не має супутників на відстані ближче ніж вісімдесят тисяч кілометрів. Сили тяжіння Сатурна не дозволяють льодяним часточкам об’єднатися і утворити супутник.

Якщо вимірювати межу Роша від центру об’єкта, що обертається, то для Землі вона становитиме близько 18 000 км, або ж 11 265 км від її поверхні. Так, моделі формування Місяця розташовують новий супутник на безпечній відстані десь в 24 140 км чи навіть далі, де він би міг спокійно утворитися, збираючи більшість розкиданого після Потужного удару дріб’язку. І, можливо, саме так 4,5 млрд років тому (за більшістю підрахунків) народився Місяць. У Землі з’явився товариш, який значною мірою сформувався з її власних уламків.

Науковці не забарилися і швидко взяли на озброєння теорію Потужного удару, адже вона пояснює всі основні підказки краще, ніж будь-яка інша модель. Місяць не має залізного ядра через те, що Земля поглинула більшу частину заліза Тейї. Місць не має летких речовин через те, що леткі речовини Тейї здмухнуло вибухом під час зіткнення. Місяць завжди обернений до Землі одним боком через те, що моменти імпульсу Землі та Тейї об’єдналися в одній обертальній системі.

Теорія Потужного удару також допомагає пояснити аномальний нахил осі Землі на 23° – фактор, із яким не міг розібратися жоден із попередніх сценаріїв. Від удару Тейї Земля буквально нахилилася на бік. Насправді теорія Потужного удару, який утворив Місяць, наштовхнула на роздуми щодо інших планетних аномалій у Сонячній системі. Ймовірно, схожі удари є доволі звичним, десь навіть необхідним явищем. Можливо, це пояснює, чому Венера обертається навколо своєї осі «не в той бік» і чому вона втратила так багато води. Ймовірно, відносно недавнє гігантське зіткнення спричинило бокове обертання Урана.

Утворення Місяця стало поворотним моментом в історії Землі і мало важливі та вражаючі наслідки, які тільки зараз почали привертати увагу науковців. Чотири з половиною мільярда років тому Місяць не видавався романтичним срібним диском, яким ми його бачимо сьогодні. Колись давно він був загрозливо панівною та неймовірно руйнівною силою для навколоземного простору нашої планети.

Усе тут сходиться до одного яскравого факту: Місяць сформувався в якихось 24 000 км від поверхні Землі – не набагато далі, ніж відстань літаком від міста Вашинґтон, округ Колумбія, до Мельбурна, що в Австралії. Порівняймо, сьогодні Місяць у 384 633 км від Землі. На перший погляд, здається абсолютно немислимим, що гігантський супутник міг просто так собі віддрейфувати від Землі, проте вимірювання не брешуть. Астронавти з Аполлона встановили на місячній поверхні рефлектори. Лазерні промені із Землі відбиваються у дзеркалах і повертаються на Землю, дозволяючи виміряти відстань з точністю до міліметра. Кожного року, починаючи з 1970-х рр., Місяць усе більше віддалявся: у середньому на 3,82 см за рік. Небагато, проте з часом цифра зростає – із сьогоднішньою швидкістю він віддалявся приблизно на 1,6 км за 40 тис. років. Відмотайте плівку назад і побачите, що 4,5 млрд років тому ситуація була кардинально іншою.

По-перше, Місяць мав абсолютно інший вигляд . На відстані в 24 000 км Місяць діаметром 3219 км видавався настільки велетенським, що нам навіть уявити важко. Він охоплював майже 8° небосхилу – десь в шістнадцять разів більше видимого діаметра Сонця – і закривав на обрії майже в 250 разів більшу площу, ніж це спостерігаємо сьогодні.

І це ще не все. У ті часи на Місяці відбувалася несамовиті вулканічні процеси, що геть не схоже на поведінку того сірувато-сріблясто об’єкта, який ми бачимо сьогодні. Його поверхня тоді мала би здаватися чорною з розжареними червоними розколинами, що переповнювалися магмою, та кратерами вулканів, які добре було б видно із Землі. Новонароджений повний Місяць був так само приголомшливий, його поверхня відображала в сотні разів більше сонячного світла, ніж у наш час. У його променистому світлі ви би з легкістю могли читати, однак астрономічні спостереження були б неможливі. На тлі його сліпучого сяйва не було б видно жодної зірки чи планети.