Роберт Гейзен - Історія Землі

Коли мова заходить про місячні зразки, більшість людей одразу уявляють якісь гірські породи, ймовірно, таке щось важке, що можна взяти до рук. Однак серед матеріалів програми «Аполлон» переважав місячний ґрунт, або ж реголіт. Дрібнозернистою часткою реголіту є порода, розпорошена настільки, що фрагменти важко побачити навіть у мікроскоп – це наслідок космічних атак багатьох чинників, від ударів великих астероїдів і до безперервного опромінення сонячним вітром. Цей надзвичайно дрібний порошок має дивовижні властивості, зокрема він липне до всього, що його торкається, схожий він на тонер для ксерокса. І зараз Дейв мав пересипати трохи цього порошку з колби розміром з батарейку С [5] Батарейка довжиною 50 мм та діаметром 26,2 мм. у три чи чотири менші колби розміром із «міні-пальчикову» батарейку [6] Батарейка довжиною 44,6 мм та діаметром 10,5 мм. , щоб розподілити реголіт до сусідніх лабораторій.

Здавалося б, усе тут просто. Витруси порошок із великої колби на квадратної форми гладкий папірець розміром вісім на вісім сантиметрів. Обережно переклади ложкою невелику кількість порошку до менших колб. Дейв виконував ці процедури сотні разів, тож на це мало би піти не більше хвилини. Однак тут все було дуже серйозно. З обох боків височіли похмурі охоронці; а ще товклася невеличка юрба студентів. Тож, коли Дейв нахилив велику колбу, його рука трохи сіпнулася. Липкий порошок пристав до стінок і не хотів висипатися. Дейв злегка постукав по склу вказівним пальцем. Нічого. Постукав ще раз…

І раптом зненацька весь місячний реголіт – насправді ж лише невеличка купка розміром із «поцілуночок Герші» [7] «Поцілуночки Герші» – шоколадні цукерки, за формою схожі на трюфелі, які випускає американська кондитерська компанія The Hershey Company. , проте за таких обставин це здалося багацько – швидко посипався, а тоді – бац! Порошок розлетівся, прилип до пальців Дейва і злетів через краї папірця на стіл. Певно, ми всі вдихнули дрібні часточки зваженого пилу. Ніхто не промовив і слова.

Це не було чимось катастрофічним, адже майже нічого не було втрачено, порошок зрештою таки пересипали, і федерали таки пішли, щоби передати зразки реголіту до інших лабораторій. У ретроспективі все видається доволі кумедним. Через кілька днів над лабораторним столом, де відбувалися маніпуляції, ми акуратно повісили восьмисантиметровий квадратний папірець із майже ідеальним відбитком указівного пальця лівої руки Дейва Воунза у місячному пилу.

Потім були здійснені ще чотири польоти на Місяць за програмою «Аполлон», які увінчалися висадкою Аполлона-17 у грудні 1972 р., його поверненням на Землю з понад ста дев’ятьма кілограмами зразків із долини Тавр-Літтров, ймовірної області вулканічної активності. Це була остання експедиція; за наступні чотири десятиліття більше ніхто не вертався на Місяць. Тим не менше місячні гірські породи, які ретельно зберігаються у стерильних сховищах Будівлі місячних зразків у Космічному центрі НАСА імені Ліндона Джонсона, що в місті Г’юстон (а запасна колекція – на військо-повітряній базі Брукс у місті Сан-Антоніо, штат Техас), і зараз надають надзвичайно багатий матеріал для дослідників.

Через кілька років після останньої експедиції за програмою «Аполлон» саме ці зразки забезпечили мене, тодішнього постдокторанта, першою справжньою роботою в Геофізичній лабораторії Інституту Карнеґі. Моїм завданням було дослідження дрібнозернистих часточок, здобутих Аполлоном-12, Аполлоном-17 та Луною-20 (однієї з трьох непілотованих радянських експедицій, із якої було доставлено близько 150 г місячних зразків). У дрібнозернистому пилу місячного ґрунту є багато часточок піщано-алевритового розміру (як піщинка або частинка мулу), і моїм першочерговим завданням було переглядати тисячі цих зернин, одну за одною. Я годинами сидів за мікроскопом, вдивляючись у надзвичайної краси маленькі зелені та червоні кристали, а також крихітні золотаві кульки кольорового скла – залишки зруйнованих вибухами несамовитої сили гірських порід, які мільярди років зазнавали метеоритного бомбардування.

Тільки-но я відокремлював декілька дюжин багатонадійних часточок, одразу ж піддавав кожну незвичну зернину трьом видам аналізу. Спочатку за допомогою методу монокристалічної рентгенівської дифракції я визначав тип кристалу, з яким я мав справу. Найчастіше моїми піддослідними ставали звичайні мінерали – олівін, піроксен та шпінель. Якщо зустрічався цікавий кристал, я старанно орієнтував його та вимірював оптичний спектр поглинання (те, як кристал поглинав світлові хвилі різної довжини). Зелені кристали олівіну, наприклад, зазвичай поглинають довжини хвиль червоної області видимого спектру; червоні кристали шинелі, на противагу, поглинають довжини хвиль зеленої області видимого спектру. Також я вимірював спектр будь-яких незвичних скляних кульок, пильно виглядаючи викиди та коливання в спектрі поглинання, які вказували на наявність рідкісних елементів, наприклад, хрому і титану. Коли вдавалося виявити маленький стрибок у 625 нанометрів, невелике поглинання у червоно-помаранчевій області видимого спектра, характерне для місячного хрому, але не для хрому, який є на Землі, мені хотілося несамовито кричати: «Еврика!»