Олекса Підлуцький - Лідери, що змінили світ

Що ж стосується мовно-культурної політики, то Масарик, за його власними словами, «рекомендував русинам запровадження малоруської мови до шкіл та установ», хоча й «не бачив причин, щоб прибічники русофільської орієнтації були обмежені культурно». Відтак хоча «президент-визволитель» (офіційний титул Масарика) і не сприяв прямо національній самоідентифікації закарпатських русинів як частини української нації, він принаймні не чинив цьому перешкод.

І можна вважати, що пам’ятник, перший камінь якого було закладено 10 липня 1927 року в Ужгороді, Томаш-Ґарріґ Масарик заслужив.

14 листопада 1918 року Народні збори в Празі, які складалися з представників 14 чеських і словацьких партій, а також численних незалежних депутатів одноголоснообрали Томаша-Ґарріґа Масарика президентом Чехословацької республіки. І одностайність ця була не проявом авторитаризму та однодумності, а визнанням того величезного авторитету, який «некоронований король Чехії» мав серед свого народу.

Реально Масарик стояв на чолі держави до 1 квітня 1934 року, коли його розбив важкий інсульт, від якого він так і не оговтався. У грудні 1935 року 85-річний Масарик передав президентську «булаву» своєму найулюбленішому учню і послідовнику Едуарду Бенешу, а 14 вересня 1937 року помер. Створеній ним державі залишалося жити трохи більше року. Але закладений Масариком фундамент виявився настільки потужним, що й нині, після багатьох десятиріч володарювання нацистів і комуністів, Чехія як одна з найуспішніших постсоціалістичних країн повернулася до європейського дому. Вона спершу вступила до НАТО, а навесні 2004-го стала повноправним членом Євросоюзу.

Сибірський засланець, засуджений за підготовку замаху на імператора Алєксандра ІІІ, і командир бригади в армії імператора Франца-Йосифа І; поміщицький син, нащадок давнього шляхетського роду і головний редактор підпільної соціалістичної газети; організатор пограбувань банків та поштових потягів і почесний гість князів Радзивілів у їхньому старовинному замку в Несвіжі; в’язень німецької тюрми і Перший маршал республіки; людина, яка кидала своїм супротивникам брутальні, казарменні звинувачення і автор романтичних віршів, справжніх перлин поезії; діяч, який ніколи не визнавав аксіоми «Політика – це мистецтво можливого», припускався божевільних помилок в оцінці ситуації, зазнавав нищівних поразок, але водночас після кожної з них зміцнював свій авторитет і здобував нових послідовників; людина, яка за життя і нині, коли минуло вісім десятків років після його смерті, викликає гарячу, зворушливу любов, і людина, яка за життя і нині, через вісім десятків років після смерті, викликає дику, страшну ненависть. Все це – Юзеф-Клеменс Гіньятович-Кошьчєха-Пілсудський, Комендант польських легіонів, Начальник Польської Держави, яку він відродив після 123 років небуття.

Юзеф Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в селі Зулово на Віленщині в родині збіднілого поміщика з давнього роду, що мав великі заслуги перед Річчю Посполитою. Білевичі (а саме таким було дівоче прізвище матері майбутнього маршала) були родиною не менш знаною у Литві, аніж Пілсудські. «Був у Жмуді (нинішня Жемайтія, етнографічна область Литви. – Авт .) могутній рід Білевичів». Саме цими словами починається «Потоп», один з романів славетної трилогії Генрика Сенкевича, яка значить для поляків не менше, аніж «Війна та мир» для росіян.

Перший з багатьох парадоксів, які супроводжували Юзефа Пілсудського все життя і навіть після смерті, полягає в тому, що майбутній реаніматор польської держави, власне не був… поляком. Так само, як і Адам Міцкевич, він був литвином. Литвин – це не зовсім литовець в нинішньому розумінні слова. Це – шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським у єдину Річ Посполиту. Переважна більшість з них до XVIII століття стала католиками і зпольщилася настільки, що навіть не розуміла литовської мови, яка збереглася лише серед темних селян. Литвини розмовляли виключно польською (ну, і хіба ще латиною), не уявляли собі майбутнього своєї коханої Литви інакше, як спільним із Польщею, але все ж не були повною мірою поляками.