Джейсон Фанґ - Код ожиріння. Секрети втрати ваги

У чому була причина?

Ще одна класична стратегія розрізнення факторів середовища та генетики – це вивчення однояйцевих близнюків, що виросли окремо. Однояйцеві близнюки мають ідентичний генетичний матеріал, а двояйцеві мають спільні лише 25 % генів. 1991 року доктор Станкард вивчав пари двояйцевих та однояйцевих близнюків, що росли окремо або разом. 4Порівняння їхньої ваги мало визначити вплив різних умов середовища. Результати дослідження прокотилися спільнотою з вивчення ожиріння ударною хвилею. Приблизно 70 % випадків надмірної ваги обумовлені спадковістю.

Сімдесят відсотків.

Сімдесят відсотків схильності людини до зайвої ваги визначають її батьки. Ожиріння значною мірою спадкове.

Однак одразу стає зрозуміло, що генетика не може бути єдиним фактором, що призводить до епідемії ожиріння. Поширеність цього захворювання була відносно стабільна десятки років. Здебільшого епідемія ожиріння виникла за одне покоління . Наші гени за цей час не змінилися. Як же пояснити цю нібито суперечність?

Першою спробою пояснити спадковий базис ожиріння стала гіпотеза ощадливих генів, що набула популярності в 1970-х роках. Ця гіпотеза припускає, що всі люди мають еволюційну схильність набирати вагу як механізм виживання.

Цей аргумент звучить приблизно так: за часів палеоліту їжі не вистачало й добути її було важко. Голод – один із найпотужніших та найбазовіших людських інстинктів. Ощадливі гени переконують нас їсти якомога більше, і ця генетична схильність до зайвої ваги була корисна для виживання. Збільшення запасів їжі (жиру) в організмі давало змогу витримувати довші періоди нестачі або відсутності харчування. Ті, що спалювали калорії, замість запасати їх, не проходили природний добір. Однак ощадливі гени погано пристосовані до сучасного світу, де їжі вдосталь, бо спричинюють зайву вагу та ожиріння. Але ми просто задовольняємо нашу генетичну потребу накопичувати жир.

Неначе підгнилий кавун, іззовні ця гіпотеза здається досить обґрунтованою. Але варто її надрізати, як ви виявите гниле нутро. Цю теорію вже давно перестали сприймати серйозно. Однак її й досі іноді згадують у медіа, а тому варто розглянути детальніше хибність цієї гіпотези. Найочевидніша проблема в тому, що виживання в дикій природі залежить не від нестачі чи надлишку ваги. Товста тварина повільніша й менш гнучка, ніж її худі родичі. Хижаки віддають перевагу відгодованій здобичі перед стрункою, яку важче спіймати. Водночас кремезним хижакам набагато складніше зловити тендітну та швидку здобич. Тілесний жир не завжди дає перевагу для виживання, натомість може бути істотним недоліком. Скільки разів ви бачили товстих зебр чи газелей на каналі National Geographic ? А як щодо жирних левів і тигрів?

Припущення, що люди генетично схильні переїдати, неправильне. Так само як є гормональні сигнали про голод, багато гормонів підказують нам, коли ми наїлися, та утримують нас від переїдання. Уявіть собі шведський стіл. Неможливо просто їсти та їсти без упину, бо нас «переповнює». Від надміру їжі нам може стати погано й, імовірно, знудить. Немає жодної генетичної схильності до переїдання. Натомість є потужний вбудований захист від нього.

Гіпотеза ощадливих генів припускає, що ожирінню запобігала хронічна нестача їжі. Однак багато корінних суспільств мали вдосталь їжі цілий рік. Наприклад, далеке плем’я токелау на півдні Тихого океану харчувалося кокосами, плодами хлібного дерева та рибою, доступними впродовж року. Попри це, ожиріння серед членів племені було невідоме до початку індустріалізації та вестернізації їхнього традиційного раціону. Навіть у сучасній Північній Америці масштабного голоду не було з часів Великої депресії. Проте поширення проблеми зайвої ваги почалося лише в 1970-х роках.

У диких тварин патологічне ожиріння рідкісне, навіть в умовах надлишку їжі, за винятком того, коли це частина нормального життєвого циклу, як-от під час зимівлі. Надлишок їжі призводить до зростання кількості тварин, а не величезного збільшення їхніх розмірів. Подумайте про щурів чи тарганів. Коли їжі обмаль, популяція щурів незначна. Коли їжі вдосталь, кількість тварин різко збільшується. У популяції з’являється набагато більше щурів звичайного розміру, а не така сама кількість патологічно товстих гризунів.

Дуже високий відсоток тілесного жиру не має жодних переваг для виживання. Марафонець може мати від 5 до 11 % жиру. Ця кількість дає достатньо енергії, щоб прожити понад місяць без їжі. Звичайно, деякі тварини регулярно товстішають. До прикладу, ведмеді зазвичай набирають вагу перед зимівлею – без жодної шкоди для свого здоров’я. Однак люди не впадають у зимову сплячку. Важливо розрізняти повноту та ожиріння . Ожиріння – це стан повноти, що має шкідливі наслідки для здоров’я. Ведмеді, а також кити, моржі та деякі інші тварини мають повноту, але не ожиріння, бо не страждають від проблем зі здоров’ям. Вони генетично запрограмовані на повноту. Проте не ми. У людей еволюція сприяла не ожирінню, а радше стрункості.