— Угу, — ледь зрозуміло мугикнув я і поклав до рота чергову порцію соковитого засмаженого м’яса.
— От побачиш, сину, все, що тобі треба в житті — воно саме з’явиться, а як хтось чи щось відпадає — то на благо. Значить, не дав тобі янгол-охоронець гадюку на грудях пригріти. Повір моєму досвіду.
Я знов мугикнув щось у відповідь і розтрощив зубами свіжий редис. Він приємно почав щипати язика.
— Я все життя знала, що, прости Господи, вкоротить собі батько твій віку. Не руками, не думками й не ділами навіть, а запоєм своїм вкоротить. Знала ж це. Знала, що якби був він м’якою людиною, лагідною, доброю, як от ти у мене, сину, вдався, то пробачив би твого батька Боженька за все. І довго ми з тобою чекали, доки він виправиться, доки заспокоїться, стане порядним… Та не доля була йому змінитися. Як кажуть, горбатого могила виправить.
Я вже сто разів чув це від матері. Батько пив, бив і її, і мене, а коли мені виповнилось чотирнадцять, він помер від цирозу печінки. Чому вона не пішла від нього, чому я мав терпіти все це у своєму нещасному болісному дитинстві? Так, це питання багато разів турбувало мене й інколи змушувало ненавидіти цю жінку, що зараз так лагідно і любляче дивилася на те, як я жадібно запихаю до рота чергову проштрикнуту виделкою картоплину. Та як я міг думати про образи і звинувачення, коли все життя мати витратила на те, аби влаштувати мене у світі людей? Її молодість, її недоспані ночі, її хвилювання… У мене є перед нею обов’язки…
До того ж зараз вона — єдине, що насправді може порадувати і втішити мене. І вона повільно помирає від саркоми, а я нічим не можу тут зарадити… Помирає…І все ще готує, все ще охоче втішає свого недоладного сина.
Мати завжди знала, як змусити мене забути власні негаразди. Сподівався на це й зараз.
Я дивився на її тьмяне сиве волосся і не міг повірити, що ця повна життя, активна жіночка вже однією ногою біля Бога.
Раптовий напад болю нагадав про хворобу і змусив матір схопитися за груди.
Я зірвався з місця і підскочив до неї. Взявши матір на руки, наче невагому ляльку, я відніс її на ліжко.
— Та годі тобі, сину. Ну просто десь вкололо, а ти вже зі мною, як із немічною! — спробувала вона сперечатися, та вже було пізно: я вклав її на подушки і пішов на кухню за пігулками.
Перша шафа була заставлена митим лискучим посудом — знов мама не послухала мене і поралася по господарству, — а от у другій я нарешті знайшов кілька банок з білими ґудзиками таблеток.
Я легенько труснув баночку. З широкого пластикового горнятка випало дві пігулки. Я труснув ще — нічого.
— Мамо, я ж нещодавно приносив ліки. Ви що, все витратили? — голосно спитав я, не відходячи від шафи.
— Синочку, так погано було цими днями. Боліло мені, так боліло. Аж пекло.
— Але ж це небезпечно! — я був майже обурений. — Як так можна нехтувати власним здоров’ям?!
— Ну яке ж тут здоров’я, сину… — з якимось непевним осудом зітхнула мати. І я зрозумів, що, в принципі, вона має рацію. Тут мова вже йшла не про збереження здоров’я, а про м’який, якомога безболісніший фінал…
Так, тут нема чого хитрити, нема чого приховувати. Треба бачити реальність без прикрас у всій її огидній і болісній потворності. Треба було змиритися з невідворотним — і я змирився.
Принісши матері таблетку і склянку з водою, я надибав під ліжком свій старенький рюкзак. Мати ковтнула ліки і знову поклала голову на подушку — спочивати.
Мені треба було йти.
— Сину, ти куди? — спитала мати, коли я накинув на плечі легку джинсову курточку.
— Дрібниці, владнаю дещо.
Я вирушав у справах. І краще матері не знати, куди саме…
— О, які люди! Яночку, прийшов-таки. Що ж так скоро, любий мій? — голос Ігоря лунав напрочуд гидотно ще в телефонній трубці, коли я домовлявся про зустріч. Не те, щоб колись його голос мені подобався, та зараз цей скрегіт був аж занадто жалюгідний. Проте, за цією ницістю ховалось величезне невдоволене его, що врешті-решт змусило це слиняве косооке страхіття на ім'я Ігор почати свою незаконну діяльність, через яку він зміг отримати хоч і непевну та все ж владу над людьми. Принаймні над деякими з них.
— Мені потрібна пачка таблеток, — повідомив я, заходячи до його невеликої брудної конури.
Тут було дуже темно. На старезному обідраному лінолеумі лишилися сліди десятків ніг, штукатурка облупилася зі стелі, а на стінах процвітав чорний, як сама душа хазяїна-торгаша, грибок. Взагалі, я не був певний у тому, що бути в цій квартирі без спеціальних захисних респіраторів і непроникного костюма цілком безпечно.
Читать дальше