Андре Мальро: Королівська дорога

Легенда про Перкена тепер ширилася кораблем, снувала від одного шезлонга до іншого, ніби страх або сподівання, ніби гіркота людини, що залишила свій рідний край. Легенда ця була неконкретна: в ній було більше загадковості, ніж фактів. Люди шепотіли, прикривши рота долонею: «Знаєте, це дивний суб’єкт. Дивний!», але ніхто нічого не знав достеменно. Перкен жив серед тубільців і порядкував ними, причому в таких закутках, де багато його попередників були вбиті, — певна річ, вплутавшися в незаконні справи. Ото й усе, що було відомо. «Своєю славою, — думав Клод, — він, мабуть, завдячує не стільки своїм пригодам, скільки своїй рішучості, витримці, військовим здібностям та гострому розуму, який здатний збагнути людей, що відрізняються від нього». Він ніколи не вбачав у цьому романтичну забаганку чиновників, які в такий спосіб намагаються наситити свої власні мрії; це скоріше страх перед можливістю пошитися в дурні або небажання визнати існування світу, не схожого на їхній. Ці люди погоджувались із легендою про

Майрену, якого вже не було в живих, і, можливо, з легендою про ще живого Перкена, коли той був далеко; тут вони боронилися від його мовчанки, підозрілі й охочі до помсти, що проявлялась у формі зневаги за його прагнення до самотності, чого, зрештою, він і сам не приховував. Спочатку Клод запитував себе, чому Перкен вибрав саме його товариство? Мабуть, тому, що він був єдиний, хто захоплювався ним і, можливо, розумів, ні про що не питаючи. Він намагався краще зрозуміти Перкена, але так і не зумів поєднати кілька почутих романтичних історій з тим, що відчував до цього чоловіка, не схильного до гри у свою біографію та захоплення власними вчинками, зате наділеного несхитною волею, яку Клод часто відчував майже фізично. Навіть капітан відчував її. «Кожний авантюрист родиться міфоманом», — казав він Клодові, проте навіть його вражала чітка поведінка Перкена, його організаторські здібності та небажання розповідати про себе. «Він нагадує мені високопоставлених працівників Інтеллід-женс сервіс, яких Англія використовує і водночас не визнає. Однак Перкен не закінчить свою кар’єру керівником відділу контррозвідки в Лондоні, бо він німець...»

— Німець чи датчанин?

— Датчанин, оскільки за Версальським мирним договором Шлезвіг знову відійшов до Данії. Це влаштовує власті Таїланду, де датчани служать у війську та поліції. Гайматльос... 2Ні, я не думаю, щоб він хотів сидіти в службовому кабінеті, бо, як бачите, знову повертається в Азію...

— Щоб служити таїландському урядові?

— Як завше, і так, і ні... Він хоче знайти якогось дивака, який би залишився в цій нескореній країні. Залишився й пропав. Ніби так... Але є ще одна дивна річ: зараз його цікавлять гроші... Це вже щось нове...

Виявився дивний зв’язок. Клод міркував про це, як тільки-но його мозок діставав можливість трохи перепочити від настирливої думки — Перкен народився у сім’ї, родині, де переважали чоловіки, — до таких родин дід Клода, що його виховав, відчував симпатію. Певна схожість, звичайно, є: та сама ворожість, якщо взяти до уваги усталені цінності; той же потяг до амбітних вчинків, і така ж — чи не найголовніша — непокора. Картини зі свого майбутнього, які Клод уявляв неясно, чергувалися з його спогадами, і ця при-

сутність видавалася йому подвійною погрозою, паралельним свідченням одного й того самого пророцтва. У розмовах з Перкеном, судження якого засновувались на власному життєвому досвіді та спогадах, він використовував лише свою начитаність. Отож Клод розповідав про діда так само, як Перкен про своє життя, намагаючись протиставляти світ, зображений у книжках, реальному, і мати користь з того інтересу, який Перкен виявляв до людського буття. Перкен розповідав про себе, а Клод раптом пригадав сиву еспаньйолку діда, його відразу до світу, розповіді про тяжку молодість. Дід пишався і своїми предками-корсарами, життя яких зрослося з легендами, і своїм дідом — розвантажувальником кораблів, пишався і тим, що міг тупнути ногою на палубі власного корабля, наче селянин, який поплескує свою худобину. Свою молодість він віддав створенню фірми «Ваннек», на яку покладав великі надії. Одружився у віці тридцяти п’яти років, але вже через два тижні по весіллі жінка повернулася до своїх батьків. Батько не хотів її бачити, а мати розпачливо мовила: «Бідна моя дитино, так буде до тих пір, поки не народиш дітей...» Вона підшукала й купила для доньки старий готель із високими ворітьми й величезним подвір’ям, де сушилися вітрила. Донька зняла портрети чоловікових батьків, жбурнула під ліжко і почепила замість них маленьке розп’яття. Чоловік промовчав, і впродовж кількох днів вони не розмовляли. По тому почалося подружнє життя. Успадкувавши потяг до праці, вони не визнавали ніякої романтики. Взаємна неприязнь, що була причиною першого розриву, проявлялась не у сварках, а в мовчазній ворожості, яка, мов хронічна хвороба, стала постійним супутником їхнього життя. І він, і вона були неспроможні висловити свої почуття, натомість вони повністю віддавалися праці, в якій знаходили розраду і якою тамували затаєну пристрасть. Поява дітей ще більше поглибила їхню давню ворожнечу. Підрахунки прибутків завжди спричинялися до нових скандалів: коли матроси, юнги або просто робітники проходили пізнього вечора повз готель, на подвір’ї якого сушилися брунатні вітрила, то дуже часто бачили, як хтось із подружжя, вихилившись із вікна і побачивши світло в іншому вікні, знеможений, все-таки брався за якусь нову роботу. Вона не звертала уваги на свої сухоти, а він з кожним роком працював усе більше й більше, аби лише його лампа гасла не раніше, як у дружини — світло у неї горіло до пізньої ночі.