із сьомого дна

Про цього я також чув. Здається, лише вони з Богуном лишилися з-поміж тих, хто починав повстання з Хмельницьким. І Кривоніс, і Данило Нечай, і Джеджалій, і Бурляй, і Морозенко, і Ганджа, і Чорнота, і Небаба, і Кричевський, і ще багато інших вже землю гризуть. А ці два ще дихають. Маю надію, що ненадовго.

— А хто це йде поруч із ним? — запитав я.

— Це його найближчий товариш Іван Іскра. Той самий.

— Що означає «той самий»?

— А, я забув... Ви, мабуть, чули про Марусю Чурай?

— Звісно, це ж із її піснями козаки так завзято йшли на бій та плювали не один раз смерті в очі.

— Саме так. То ж він ціле життя кохав її, та не судилося їм бути вкупі. Там ціла історія, довго розповідати. Глядіть, там бричка під’їхала. Гетьман.

З появою Хмельницького народ загув побожно — старого всі обожнювали. Він вже не міг сам зійти на землю, тож двоє його підтримували за руки. Один із них був ставний козак, по виправці — шляхтич. Був убраний так само, як гетьман, — у чорну кирею. Другий — молодий хлопець років шістнадцяти.

— Це син його — Юрко. Наступник гетьмана. А інший — права рука, генеральний писар Іван Виговський. З початку війни він за панів був, бо й сам шляхтич. А як козаки ляхів під Жовтими Водами побили, то Виговський до татар у полон попав. Та гетьман його з полону викупив. А той он як дослужився, друга людина на Україні, а тепер, як гетьман хворий, то, мабуть, і перша.

Рука старого гетьмана, тримаючи булаву, трусилася. Ідучи до собору, підтримуваний із двох сторін, він увесь час говорив із Виговським. Вірніше, говорив мало — просто давав вказівку чи запитував, а писар йому все розтлумачував. Юрко намагався також встряти в розмову, проте йому не виходило, до його слів не надто прислухалися.

Нарешті гетьман пройшов, і люди собі посунули до собору.

— Пішли, — хлопець поплескав мене по плечу. Я озирнувся на своїх друзів — вони уважно дивилися на мене.

■— Відійдемо трохи вбік, послухаємо, що буде, — запропонував я своїм.

Ми рушили з натовпом. Та швидко відійти набік не вдалося — людська ріка попхнула нас всередину. Я почав опиратися, задкувати, бо ж нам навіть на подвір’я церковне не можна, не те що до собору!

Я не міг собі й уявити, що навіть земля перед собором свята!!! Направду святе місце, навіть повітря навколо нього. Я відчув, як мене починають пекти ступні, як стискає горло. Озирнувся, мої побратими, працюючи ліктями, вже проривалися в натовпі подалі від собору. Я закляк, ноги перестали слухатися. В очах почало темніти. Крізь густу пелену я побачив, як Біда з Лихом вернулися й почали тягти мене за собою. Далі вогонь в очах і зовсім згас.

Як же мені болить голова!!! Гадаю, настав час відкритися вам, познайомитися з вами, як то кажуть, поближче. Я навмисне із самого початку нічого не розказував ні про себе, ні про своїх приятелів, щоб цікавіше було. Люди — дуже цікаві, заради цікавості вони часто нехтують і розумом, і страхом.

Ви, люди, нас чомусь вважаєте поганими, хоч ми нічого лихого вам не зробили. Ми прийшли здалеку, але не з чужої землі, не з ворожої держави — нас послали з тамтого світу, із самісінького дна пекла. Ми біси, чорти, чорні ангели — називайте, як хочете. Звати нас Лихо, Біда і Недоля.

Не поспішайте відразу хреститися й плювати в книгу. Шукайте гріх не в книзі й навіть не в нас, а в самих собі. Думайте головою й дивіться очима —■ розумний навчиться багато. Чорти завжди боялися розумних, чистих серцем та відважних.

Таких людей було завжди мало, і жили вони праведно й важко, чекаючи на нагороду в небі. А дурень дурнем і залишиться, однак життя проживе весело, легко й безтурботно. Я вам розкажу про різних людей, які були нам або друзями, або заклятими ворогами, а ви вже вибирайте, на кого рівнятися, з ким вам по дорозі.

Отже, наш пан Люцифер послав нас із простим загадом — відпровадити на той світ побільше козаків, бо дуже вони вже йому насолили, про іцо я вже казав, пам’ятаєте? Він спустився на саме дно й вибрав нас. Мене вважали в пеклі перспективним вербувальником, не втямлю, чому господар вибрав саме мене, бо перед ним гріха не чув ніякого. Певно, якась курва написала кляузу, бажаючи працювати на моєму місці. Лихо та Біда трудилися у відділі виконання покарань, тобто мордували душі грішників. Тепер я переконався, що таким бовдурам розізлити князя було неважко.

Колись я працював вербувальником, тинявся по. шинках. «Вербувати» на нашій мові означає намовляти людей на гріх, як наш пан колись намовив Єву, а та вже «завербувала» Адама. У мене була вузька спеціалізація — горілка. Вербував, повертаючи людські погляди від дому та церкви до чарки та корчми. Робив їх щасливими. Ходиш сумний, холодний, голодний, а тут перехилиш чарку, другу — і вже тепліше й веселіше, а ще одну випив, пивом запив — то й їсти не хочеться. Найкращою закускою для мене була печінка, людська печінка.