із сьомого дна

— Заждіть, справа є, — зупинив його я.

Вони поглянули на мене. Я пояснив:

— Треба вернутися до старого. У нього хата від добра тріщить, а грошей кури не клюють. Негоже йти з порожніми кишенями. Здобудемо грошенят, зайдемо в першу ліпшу корчму, де гуляють випищики, поставимо могорич — і вже є розбійницька ватага. П’яного хлопа на слизьке діло підбити легко.

— То що, — басом прогудів Лихо, — ти хочеш повернутися й пограбувати мірошника?

Ми з Бідою вишкірилися.

— А щоб я м’ясо своєї старої жер, ти правду кажеш, Недоле. Мірошник хвалився, що гроші дочці складає на придане. Цілий скарб. Заберемо — буде на що гуляти, хлопів вербувати!

— І як ви хочете це зробити? — нахмурився Лихо. — Він як господарю нажаліється — вік дому не побачимо.

Я махнув рукою.

— Мірошник не знатиме, хто його обчистив — вже певно спить п’яний. Як розіспався, то й гарматами не збудиш. Ви залізете до хати, а я припильную дочку, іцоб нас не накрила. Викличу її в садок, приголублю.

— Лише під спідницю їй нічого не пхай, бо господар нам так під хвіст дасть, що через горло вилізе, — попередив мене Лихо. Я махнув йому на знак згоди.

— Пішли. Раз чортова мати породила, раз і пекла не бачити, — сказав одну зі своїх улюблених приповідок Біда.

Мені трапився добрий кінь, прудкий. Він швидко приніс мене назад до мельникового обійстя, я зупинив його перед хатою, гукнув не злазячи.

— Катерино!

Вона тут же вибігла, мабуть, почула ще здаля, що вершник прискакав на подвір’я.

— Що сталося, чого вам?

Я зіскочив із коня, підійшов до неї.

— Правду кажеш, сталося. Ти мені наврочила, признавайся! Куди не подамся, за що не візьмуся — ти перед очима, з думки мені не сходиш, засіла в душу. Що ти зі мною зробила, що за силу мають твої карі очі?

Я взяв її за руку. Вона відступила.

— Клянуся, нічого я не ворожила і зла тобі, козаче, заподіяти не хотіла. Облиш мене в спокої, прошу тебе. Батько зараз прокинеться, бить буде, що я тут стою з тобою.

— Не піду звідси, не знайду собі місця без тебе, лише піду на річку та втоплюся, — мовив я твердо й обернувся. Вона підійшла до мене, взяла за плече.

— Ти що, стривай.

Я став перед нею навколішки, подав свою шаблю.

— Візьми, вбий мене сама. Прости за все і рубай мою буйну голову.

Вона підняла мене з колін. Я узяв її долоні у свої руки, почав цілувати.

— Благаю тебе, Катерино, не проганяй мене. І Іодинися, яка гарна майська ніч, тепленька, зорі висипалися. Ходімо присядемо собі разом хоч на годинку у садку, поговоримо тихо, поворкуємо. Я відпросився у своїх товаришів на цю ніч, а вона пройде швидко.

— Та не можу я, батько прокинеться, лаяти дуже буде.

— Не буде. Він хильнув собі, довго спатиме.

Вона трохи задумалася, тоді відповіла:

— Гаразд, бачу, ти козак чесний, старшина, не підманюєш мене. На годину, не більше, а тоді відпустиш.

Катря накинула хустку на плечі, адже вночі було досить свіжо. Вона взяла за повід мого коня, завела до стайні, іцоби батько не вгледів, вийшовши надвір.

Ми облюбували собі місце на горбочку, щоб у місячному сяйві було видно ліс та річку. Почали говорити. Вона була дівчиною веселою, говіркою, з нею було легко розмовляти, я ж розказував, який із мене старшина, скільки добра та хуторів маю — дівчата люблять таке. Щоб не змерзла, я обняв її, притулив до себе. Ми воркували собі тихенько, як тут я поцілував її в щоку. Вона не заперечувала. Тоді я потрохи став своїми губами шукати її вуста. Дівчина відвернулася.

— Зажди.

— Не можу чекати, твої уста манять мене, ніяк стриматися не можу.

Я її таки поцілував. Ми цілувалися з нею довго, вона це не вважала гріхом і не раз про це мріяла у своїх дівочих снах. Тільки на поцілунках я не збирався зупинятися. Побратими наказували мені цього не робити, та я їх не послухав. Знав, що роблю. Рука моя почала добиратися до її ніг, грудей. Доки можна було, вона мене пускала, та потім відкидала мою руку.

— Не можна, не можна, — лише повторяла Катерина.

Вона мені здалася десь за десятим разом, коли я вже зовсім

сп’янив її своїми поцілунками. Мені вдалося засунути руку їй під спідницю, а устами добратися до дівочих грудей. Вона гаряче дихала, заплющила очі й лише повторювала:

— Неможна...

Не зважаючи на ті слова, тіло її шептало: «хочу». Рука моя знову пішла від дівочого коліна вгору, доки не добралася до заповітного місця.

Катерина була незайманою. Ця новина іце більше роз’ятрила мене. Я був уже на ній, дівчина вчепилася в мою одежу руками й замість «не можна» тепер благала: «візьми».