із сьомого дна

«Я став над полковником, торкнувся його руки. Під час сну душа людини не так прив’язана до тіла, її вже не втримує розум, який зараз також спить. І саме зараз цю душу легше “завербувати”, зайшовши у сон. Я нашіптую чоловікові у вухо гріховні речі, але такі приємні, таїсі бажані, від яких ти завжди відмовляєшся, яких ніколи не можеш собі дозволити. Душа не відчуває страху — страх спить разом із розумом. Душа як дитина — лине за всім, що їй здається приємним, душа' довірлива».

Ось так воно буває. Сталося те, що сталося. Пробудивши заздрість, захланність, амбітність у людях, посланець сатани торжествує. Пекло отримує «клієнтів», адже існує воно завдяки грішникам, і єдина валюта, яка тут ходить, —- це гріхи. Жити в пеклі чортам комфортно й безпечно, і Недоля прагне туди повернутися. Проте поступово він починає звикати до земного життя і мріяти про ставок, млинок і вишневий садок, молодицю під боком. Як кожен пересічний українець. І якби ці мрії здійснилися... Однак автори роману, певно, не захотіли, щоб їхні читачі шукали мимоволі чорта серед своїх заможних сусідів, і зробили дуже вдалий хід, але про це вже ви, шановний читачу, самі дізнаєтеся.

Безперечно, кожен твір на історичну тематику має коріння в сучасності. Для мене це коріння прозирає в тому, як легко людина жертвує принципами заради грошей і влади, забуваючи, що основні моральні імперативи містяться в Божих заповідях. Показна мораль і показна побожність ще огидніші, ніж явне зло.

Під прагматичною чортячою розповіддю вирують емоції людей, вихоплюючись, наче полум’я з купи вугілля. Кожне падіння людської душі на дно пекла — альтернативу сьомому небу — викликає потрясіння у світі людей. Лише іноді на оборону людини стають янголи-охоронці.

Хто ж, урешті, посилає нам випробування? Бог чи диявол? Над цим посередній чорт Недоля не замислюється жодного разу. Посередність-бо завжди обмежена та егоїстична

Було б непогано простежити, як поводитиметься наш інфернальний персонаж в іншій історичній епосі. Здається, там теж не обійшлося без втручання пекельних сил. А якщо говорити серйозно, читач хотів би побачити врешті світло наприкінці тунелю.

Талина Пагутяк

ц В околиці Києва. Початок літа 1657року

|?рц^іва шуміла, вітер вив, наче голодний вовкулака. Дерева стогнали, колихалися в різні боки. Блискавки розпанахували небо, показуючи дорогу в нічному лісі. Грім гуркотів, як гармата. Тріскотіло, ніби саме небо розколювалося, погрожуючи впасти нам на голови.

Я промок до кості й лише зіщулювався, чуючи тріск у верховітті дерев. У таку бурю до лісу краще було не потикатися — по-перше, зустрінете нас, а по-друге, може впасти з дерева зламана гілка й дати по маківці. Щоб потім не шкодували.

Ми рухалися вервечкою по ледь помітній звіриній стежці. Попереду йшов Лихо, що мав гострий зір, і ми з Бідою довірили саме йому вести нас. Я йшов за ним, а Біда плентався у хвості. Мене всі називали Недолею.

Стежка часто заводила в непролазні хащі, і тоді мокрі чагарники боляче шмагали гілками, дряпали, чіплялися за ноги. Кілька разів стежина втікала вниз, і тоді доводилося навкарачки спускатися зі схилу, забиваючись об пеньки. Від болота та безкінечної води, що лилася зверху та чвакала під ногами, шкіра бабчилася, ставало холодно й починало лихоманити.

За якийсь час ми вийшли з лісу на галявину — і відразу ж відчули на собі сильні удари зливи. У лісі їх трохи стримували крони дерев, а тепер дощова вода заливала очі. Лихо зупинився й став озиратися, щоб вибрати маршрут.

— Краплі дощу наче ковальський кулак! Ллє, як за біблійного потопу! — гукнув мені на вухо Біда, перекрикуючи гуркіт грому.

— Ти що, був там? — огризнувся я. — Може, ти ііце Ноя на ковчег підсаджував, щоб ноги у воді не замочив?

Товариш зовсім не образився, навпаки, посміхнувся.

— Я ще тоді й на світ не родився, а батько геть малим був. А от мій дідо, навпаки, Ноя зіпхнути з ковчега хотів, за льолю смикав внизу, проте старий випручався. Мав іще незлецьке здоровля.

Лихо й Біда зареготали.

—■ Ходімо! Нам треба встигнути до світанку, — скомандував я, і наша трійця рушила далі.

Злива не припинялася вже кілька годин. Лісові потічки по--виходили з берегів, і місцями доводилося переходити калабані по пояс у воді. Небо було аж червоне, ніби ота страшна гроза розпекла його. Хмари клубочилися, борюкалися одна з одною, а скраєчку виднілися два отвори, схожі на примружені очі. Очі сатани, що дивиться на землю.