Нестайко В. Тореадори з Васюківки

- Орле франсе: сам-пан-теля-пасе, а Марина-льон-тре...

Мабуть, крім отієї Гребенючки, ніхто нічого не второпав, однак усі вибухнули оплесками (французи, здається, також). Ті оплески вже могли б перерости і в бурхливу овацію, якби я вчасно не спохопився: годі! Чужої слави нам не треба!..

- Ми з Явою,- відтягнувши його за руку, ступив наперед я, - тільки розказали письменникові Всеволодові Нестайку, а він уже потім написав. Додав, щоправда, трохи того, чого ми й не розказували. Зате став тепер відомим письменником у Європі. Бачите, ви ж читали книжку «Тореадори з Васюківки»... А взагалі вона про нас із Явою, ми - герої...

Ой, що тут знову почалося!.. Нас уже вітали не як авторів, а як героїв...

Кажуть, що коли ми ото з Явою наробили того шелесту в причорноморському таборі, то дорослі дяді прислухалися до думки нашої зміни, і Міжнародна рада з дитячої та юнацької

літератури у зв’язку з Міжнародним роком дитини 1979 року внесла книжку нашого київського письменника Всеволода Не-стайка «Тореадори з Васюківки» до Особливого Почесного списку Г.-К. Андерсена як видатний твір дитячої літератури у світі.

Ми з Явою раділи несказанно!.. І не тільки ми.

Але ми забули ознайомити вас із тим, що завжди розказує про себе на зустрічах з читачами сам письменник Всеволод Не-стайко.

ЧАСТИНА ДРУГА,

яку розказує автор «Тореадорів з Васюківки»

Все своє свідоме життя я прожив у Києві. Знаю його і в далекі довоєнні часи, і в страшну годину лихоліття - в роки фашистської окупації, і в щасливу мить звільнення, і в тяжкі роки відбудови, і в наш час...

І хоч би де мені довелося побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б’ється від радісного хвилювання. Так було завжди, навіть у дитинстві. А тоді я і моя старша сестричка жили з мамою на вулиці Річній, 6/8.

Кожному на все життя запам’ятовується той урочистий день, коли мама або тато беруть тебе за руку і проводжають до школи - ти йдеш перший раз у перший клас. І я запам’ятав -тато мене за руку не взяв, бо він загинув разом з іншими січовими стрільцями (були такі українські патріоти в Галичині), і йти до школи мені не довелося, бо квартира наша була в приміщенні самої школи, де моя мама вчителювала. З одного боку - це було весело - жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: «Завтра прийди з батьками!» Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд.

І все-таки яке воно було довге і безтурботне, оте молод-шошкільне життя - перші чотири класи!

Та закінчилося воно раптово, враз, одного дня - у сорок першому. Довгими, дуже довгими були ті два роки окупації Києва. Півкласу нашого тоді полягло в Бабиному яру...

Скільки років минуло, а наче вчора...

У п’ятому класі я так і не вчився, а після визволення пішов у шостий до школи на Підвальній вулиці, сьомий, восьмий «пробіг» у школі на вулиці Гоголівській. Самотужки пройшов курс дев’ятого і перескочив у десятий вечірньої школи робітничої молоді на Солом’янці. Може, саме тому, що таке ненормальне було моє шкільне життя, і захотілося мені пізніше повернутися до школи і пожити у ній бодай у своїй уяві. От і став писати про дітей для дітей. Це вже після закінчення університету, коли працював у журналі «Барвінок», ніжність до якого відчуваю і донині. Там 1954 року було надруковане моє перше оповідання «Шурка і Шурко» - про дружбу дівчинки Олександри (Шурка) і хлопчика Олександра (Шурко). Побачивши вперше своє оповідання в журналі, я вже не міг відмовитися від того, щоб моє ім’я та прізвище надалі з’являлося в журналах та газетах. Спитайте Яву Реня і Павлушу Завгороднього, вони скажуть, що то за щемливе відчуття в душі, коли тебе називають автором, письменником. І я писав удень і вночі, аж поки написав цілу книжку, що й вийшла у світ під назвою мого першого оповідання у видавництві «Молодь».

Коли відновив роботу довоєнний Дитвидав (тепер «Веселка»), я почав працювати завідувачем редакції літератури для дітей молодшого шкільного віку і протрудився там не мало не багато - аж понад чверть століття!..

Вже тут, у Дитвидаві, я видав свою другу книжку про моє улюблене місто, про життя юних киян в дореволюційні часи, воєнні та в наш мирний час. Називалася книжка «Це було в Києві». Так став я письменником для дітей.