Нестайко В. Тореадори з Васюківки

На щоглі сиділа сорока і легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетіла. Ніякого прапорця не було.

Тепер я міг спокійно чепуляти до вулиці Гагаріна.

Ще здалеку я почув веселу музику будівництва: дзвінко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, і голосисто виспівувала циркулярка, яку притягли з колгоспної столярні й поставили під нашвидкуруч збитим навісом біля електричного стовпа. І вся вулиця смолисто пахла свіжою стружкою. Все навколо гуло й мурашило-ся — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, різне причандалля. Здебільшого то були молоді, гиряво стрижені здорові парубки, голі до пояса. Лише по' зелених штанях і чоботях можна було впізнати, що то солдати. На підручних роботах у них були наші хлопці й дівчатка. Оно й Вася Деркач, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня... Та й Павлуша десь там, мабуть.

Ремонтували хати, ставили нові тини й паркани.

І працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось співав, хтось насвистував, хтось жарти відпускав, і враз вибухав дружний регіт...

Я став на розі за криницею з дашком і тільки заздро позирав на цю веселу, гамірливу метушню. Позирав і ховався за криницю. Не хотів, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу з ними, то навіщо... І раптом почув радісно-дзвінкоголосе:

— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!

Позад мене стояла з відром у руках Гребенючка і привітно усміхалася.

Я почервонів і насупився. От же ж! І треба ж, щоб саме вона мене побачила!

— Дякую! — буркнув я і, не озираючись, пішов геть.

Увечері я почав наступ на батьків.

— От,— тягнув я, скривившись, як середа на п’ятницю.— Скільки ще мучитимуся! Я вже зовсім здоровий, а мені нічого не дозволяють! Так я захирію і зовсім ґиґну. Я не можу більше. Ну, діду, ну, ви ж наймудріший, ну, поясніть їм, що я вже здоровий.

Мені довго доводили, що я дурний, що я сам не розумію, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, ніж потім знову лежати.

Словом, наша дискусія велася в одній площині: я доводив, що вони ж розумні й мусять мене зрозуміти, а вони казали, що я дурний і нічого не розумію.

Нарешті матері набридло, і вона сказала:

— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останній день ти ще побудеш на карантині, а післязавтра, як усе буде добре, зможеш піти трошки попрацювати, тільки трошки, годинки півтори, не більше. І щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш...

Останній день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймарудніший, найважчий. Це все одно, як оті останні хвилини на вокзалі перед відходом поїзда.

Уже попрощалися, поцілувались, уже радіо оголосило: «Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны». Уже вкотре сказано: «Так ти ж дивись, обережно! І одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть...

Я тинявся по подвір'ю, по безлюдних вулицях і нудився, нудився... Вулицю Гагаріна я обминав десятою дорогою. Я тільки здаля слухав веселий гамір будівництва. Зате до школи я підходив разів з десять. Мене мов на налигачі тягло туди, до тієї почорнілої від дощів, розсохлої і трохи скособоченої вітрами щогли, яка стирчала посеред шкільного двору. Під час піонерських лінійок на ній весело й урочисто майорів прапор, а в інший час вона втрачала своє високе призначення, і хлопці намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рідко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втіхи, бо тоді влаштовували незвичайне змагання — хто зіб'є шапку грудкою. Кидали по черзі, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залізний», і хто намагався його порушити (чи то кинути більше як три, чи то кинути поза чергою), той діставав потиличника! Якось мені здорово пощастило: я не тільки закинув шапку на щоглу, а й збив її, і шапка була не чия-небудь, а Кара-фольчина. Він нею дуже хизувався — біло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найщасливіших у своєму житті. От і зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свій тріумф, і стало мені тепло на серці. І захотілося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвір'ям, потім — за школу, туди, де був сад, пришкільна ділянка. Баба Маруся завжди на старій яблуні розвішувала сушити ганчірки. Та, звернувши за ріг, я враз забув про ті ганчірки. Увагу привернули малюнки, виставлені у вікні піонерської кімнати. То була постійно діюча виставка робіт гуртка малювання. Анатолій Дмитрович виставляв кращі малюнки своїх гуртківців у вікні піонерської кімнати, і ця виставка весь час поновлювалася.