Нестайко В. Тореадори з Васюківки

Ми звели очі — колектив дивився на нас весело й усміхнено. У колективу був гарний настрій.

Колектив хотів співати.

Ми опустили голови і сказали:

— Ми більше не будемо...

Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:

Йшла вона в садок повз осокори-и,

Задивилась на високі гори-и...

Ми з Явою намагалися перекричати всіх — так старалися.

Довго ми їхали — геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Двічі зупинялися їсти.

Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік — високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться — Лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вежа, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки — великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.

Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижопо-ля, від Жмеринки — від усіх міст, які я бачив.

Столиця!

— Значить, так, — говорить Галина Сидорівна. —

Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?

— Гурря-а-а! — закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.

А тепер усі враз збуджено загомоніли: «метро», «метра», «метром», «на метрі»...

Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будь-які жертви. Але... невже ми не побачимо метро через них?

Та коли ми під'їхали до Палацу піонерів, злізли з машини і Галина Сидорівна засокоріла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!» — Книш, підійшовши до неї, сказав:

— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого...

Я пхнув Яву ліктем під бік — порядок!

Гусячим табунцем почалапали ми вулицею.

І от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!

Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція мов театр.

Та найголовніше — ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати — сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.

Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсідали від захоплення. Оце да! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дриґнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть — і все одно сунешся.

Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховає. Або на ту гору, з якої взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!

От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж-же зручно і приємно! Стоїш собі і тільки — зирк! — нищечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тьотя і дивиться і весь час говорить у радіо: «Гражданє пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!..»

Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд.

«Наступна станція — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радіо. Двері — клац.

Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі — до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам'ятатися — стоп! Двері розчинилися — станція «Хрещатик». Ми у двері — шмиг! Двері за нами — клац! І наші всі тільки мелькнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїзді або на пароплаві.

І от ми уже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з переходу і прямо у магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.

Підійшли Книш і Бурмило до прилавка. Тупця.ються нерішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.

— Давай,— підштовхує Книш ліктем Бурмила.

— Ти давай,— смикнув плечем Бурмило.

— Ні — ти! На тебе ж купляти,— наполягає Книш.

— От, їй-богу! Яка різниця! — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте мені, пожалуста, оте-го.

— Що? — не зрозуміла продавщиця.

Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки: