Михайло Грушевський - Предок

«Надійся, батьку! Хіба через наші голови ворог переступить».

І ми теж все те крикнули.

Пан гетьман сказав:

«То рушайте з богом».

І так як були, пішли — музика наперед, пан полковник із старшиною з клейнодами, а за ними сотні, одна по другій. Музика гетьманська заграла на дорогу, і пішли ми повз неї' сотня за сотнею.

Веселої грала, а так як її прийшлося минати— неначе на той світ уже чоловік переїздив.

І як остання сотня пана гетьмана проминула, заграли наші музики полкові «Гей з-за моря, з-за лиману...» І так ішли ми яку годину з музикою.

Ночували в Іванківцях, а другого дня пан полковник стали в Копилах з обозом. Сотня марківська на уманській дорозі в другій заставі, а наша в першій заставі, на самім переді.

Між нашою сотнею та марківською була гать; пан полковник сказали воду спустити, і так усе те поле залляла, і замерзло гладко як скло. Казали не їздити тудою — стежки не робити, аби ляхам не псували підлоги до танцю. За тим ставом наша сотня покопала шанці й залягла на заставі. Стерегли день і ніч, чергуючися.

В нашім десятку був отаманом Каленик Старий; прозивався властиво він Деркачук, та інакше його не звали як Старий. Ми з Тереш-ком Колесниченком, що моїм колегою був, з нашого таки села,— ми під рукою того Кале-ника ходили від першого року, як у військо пішли, у науку. Був для нас старий як батько, хоч дуже був суворий і маломовний, і смертельно не любив, як хтось його щось питав не дуже потрібне. Ми так міркували, що він через те і в старшину не вийшов, через свою ту маломовність. Йому б полковником великим бути було, а не дідом січовим. А може,й умисно старий то на себе напускав, бо таки не любив старшинувати. «Свого носа пильнуй, діло своє сповняй, а не розказувати пхайся»,— було, бурмоче. Правда, що й не кожного сотника так шанували, як його — дарма, що простий козак був...

Так ото, кажу, ми в його десятку були. Засядемо в шанцях, тільки носи з-поза них, як щупак з води, повисуваємо. Гомонимо собі стиха, і старий часом слово докине. Або й мовчки сидимо та з рушниці собі міряємо на дерево сусіднє або на птаха якогось. У мене тоді була яничарочка лепська! Батько покійник, нехай царствує, з-під Хотина приніс. А як в 38-ім році під Потоцького йшов, не взяв з собою її, лишив матері. «Се Іванові»,— каже, мені б то значить. Пожалкував яничарочки, та й справді не вернувся тоді з походу. Мати її в коморі ховали і не давали до рук узяти,— аж як у військо виправляли, поблагословили і ту яничарку дали. «Носи,— каже,— батьківську

пам'ятку, та батьківської слави пильнуй — піднеси, а не понизь». Нехай царствує покійниця!

Так ото, бувало, як висидимо до вечора, то так бувало радісно подумаєш: «Ну, це ми один день панові гетьманові причинили». А ніч простережеш, світ побачиш і тішишся: ну, ще до Нового року одним днем ближче стало. Хоч ніби й не наша то заслуга, що ляхи не приступають, а все радість, що війську нашому по-лекша. Бо пан гетьман, прочувши, що вже військо польське наступає, виступили спішно,

7Себто в 1638.

а полки — котрі прийшли, а котрі тільки-що прибували.

Так ми раділи, як на святах,— хоч як було нам гірко. Гарячої страви й не нюхали. Огня запалити не можна було. Декому й пальці по-задубіли, й носи та вуха попропадали. Гризли сухарці та снігом закушували. Завівало нас сніжком не раз добре, а гріла нас, вибачайте за слово, тільки кузка козацька. Тій було добре! Як не стерегли, то спали в повалку, не розбираючись, в чім було.

У нашого отамана була в торбі сорочка біла. І помітили ми, що він кожного дня, як устане зо сну, все достане її з торби, погляне, погляне, в руках повертить, та й назад положить. Ото й міркували, що отаманове серце ще ворога не чує, не каже білу сорочку на смерть убирати — то й нам було спокійніше: либонь, сьогодні ще ляхів не буде.

«Диви,— кажу я Терешкові,— ще ми на вулиці з дівчатами погуляємо».

А ми з Терешком були ще парубки. Мені було двадцять п'ять, а Терешкові двадцять чотири. Тільки що я був вільний козак — куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче. А Терешко з Мотрею Запотічною хліб святий уже обміняли, й мало бути весілля оце саме у мясоїд. Ех, хороша була дівчина, боже мій! То я вже й не згадую, а як тільки подумаю за нього, то мене наче кліщами за серце стисне. А він, неборак, ані писне.

Так ото минуло чотири дні. Прийшли Ма-ланки, під Новий рік. Сиділи ми в передущих шанцях, і вже почало добре темніти. Гаврило Суховієнко й каже:

«Ну, братця, діло ми своє сповнили, на Новий рік гетьман ляхів не побачить».