Михайло Грушевський - Предок

Старий ігумен, що сам покинув для печери двір великокняжий, де був першим боярином, і не убоявся гніву й прещення княжого, що збирався розкопати і знищити Печерський монастир за те, що постригли без волі його такого потрібного йому мужа,— він глянув у душу отрока і зрозумів її. Провидячи сумну й криваву долю, яка жде його на дворі княжім, умисно розповів йому цю історію про царевича індійського, що зарання спізнав усю суєту і убогість світову і, возлюбивши пустелю, покинув для неї царство своє.

Так зробив старий ігумен те, що його іменник, мітичний старець Варлаам зробив з Йоа-сафом, під виглядом купця, що має на продаж дорогоцінний камінь, пройшовши до царевича і замість каміння наділивши його дорогоціннішим над усі скарби світу — пізнанням марності світової слави.

Ця історія про царевича, захованого батьком від усіх сумних вражень життя, який одначе доходить до розуміння світової марності й непевності, пізнає правдиву віру, стає духовним батьком свого батька, навертаючи його на праву віру, і потайки кидає своє царство, настановивши царем свого боярина,— ніколи не могла наситити молодого княжича. При кожній нагоді не переставав він розповідати її княжні Предславі, повірниці своїх таємних мрій, одинокій з київської родини, яка любила його щиро і яку він теж дуже любив. Дуже зручно вигадував ріжні приводи для того, щоб піти до святого Димитрія, до ігумена Варлаама і розпитати про ріжні подробиці цеї дивної повісті. І старий ігумен старанно відгрібав в своїй пам'яті напівпризабуті епізоди, притчі й промови, сердечно жалкуючи, що йому не спало на гадку сказати записати цю повість, коли він почув її, як історію свого святого патрона, від сірійських греків у Царго-роді.

Один раз він пригадав притчу про смертну трубу. Цар, їдучи з великою славою на колісниці посеред свого двору, стрів на дорозі двох людей схворованих, ледве живих, убогих і обдертих. Скочивши з колісниці, він упав перед ними й поклонився до землі. Його бояри і дворяни стали дуже обурюватись і відказувати за таке пониження гідності царської і доручили царському братові остерегти царя, аби «не досаждав висоті царського вінця». Тоді цар надвечір послав вісника свого з трубою під ворота брата свого, аби затрубив йому. А то був прийнятий в царстві знак: кого цар засудив на смерть, посилав йому перед ворота вісника з трубою, щоб засуджений знав, що його чекає. І брат царський, зачувши трубу, ще не знаючи причини, став уже готуватися до смерті, і рано попрощався з сім'єю своєю і домом своїм, і пішов до двору царського, готовий прийняти смерть, в смертній одежі, оточений плачучою родиною своєю. Цар же сказав йому: «Нерозумний чоловіче! Ти, не знаючи ніякої вини за собою, лише зачувши трубу, від мене, рідного і подібно смертного брата твого, приготувався до смерті. А мені дорікав, що я понизив гідність свою царську, стрівши вісників смертного кінця,— тих убогих калік, що нагадували мені недалеку смерть, коли, повний всякої вини, я мушу стати перед богом!»

Іншим разом оповів він йому притчу про ковчеги царські. Як-то цар хотів проучити своїх бояр, щоб не важили великозверхньо-го блиску й братства над внутрішньою вартістю. Сказав для цього зробити чотири ковчеги. В два положив кісток мертвих і смердячих, а зверху золотом повкривав, а в два інші в середину поклав золоті узороччя, й каміння чесні, і аромати дорогі, зверху ж сказав засмолити смолою. І покликавши бояр, сказав їм вгадати, чого варті ковчеги золотоковані, а чого посмолені. Коли ж бояри велико важили ковчеги золотоковані, а зневажали ті посмолені, відкрив їх і сказав: «Такий то світ! Ті, що ходять в золоті, всередині часто бувають повні гріховного смороду, а ті, що в заяложених рубцях — повні аромату святості...»

Найбільше ж вражали молодого княжича історії про те, як розсипалися в ніщо хитрощі найзавзятіших, найлукавіших ворогів, волхвів і мудреців, яких Йоасафів батько вишукував на те, щоб відвести молодого царевича від аскетичної мудрості. Вони мали заплутати його в сіті софістики, зачарувати ріжними принадами, спокусити на світову розкіш і на «женское желаніє, єже єсть паче всего любимое требованіє». Але що ж? Волхв Февда, що насилав чари на царевича, вступивши з ним у розмову, підпадає сам впливам його щирого переконання. Палить свої чародійні книги й тікає в пустелю. Інший волхв, Нахор, покликаний на те, щоб своєю софістикою збити Йоасафа, бачить себе зневоленим тримати його сторону. Арахія, головний порадник царя в заходах против Йоасафа, кінець кінцем виявляє себе потайним прихильником християнства, готовим в небезпечну хвилю стати на його стороні.