Михайло Грушевський - Предок

Але пощо ще раз починати? Все, що мав, він уже сказав. А втім — не без правди й Іван каже, що й сам він тільки тому так свобідно резонує, що це резонування до нічого не приводить і не тягне за собою ніякої відповідальності.

«Кінець кінцем клямка запала, нічого вже не переміниш. А там — «образується» якось»,— думалось в утомленій голові.

IV

Коні весело бігли по холодку, і візок легко точився по виїждженій, скропленій свіжим дощиком дорозі. На заході ще стояла дуга серед розбитих хмар, а зі сходу весело прозирало сонце, кидаючи ясні промені, видобуваючи з-поміж хмар то кусень лісу, то помережане різнобарвними посівами згір'я.

Високі жита похилялися ритмічним рухом під натиском вітру, що з-під зеленої поверхні видобував сизі, сріблисті полиски еподів і розсипав на них очка васильків, куколю і дикого червоного маку.

Дмитро в радіснім захваті упивався цим пахучим повітрям, цим ласкавим спокоєм природи по перебутих тривогах і гризотах. І по контрасту перебігали в його уяві понурі образи останніх днів. Завішані покої, повні запахів хвороби і смерті. Лице батька, підв'язане хусткою, з незвиклим суворо-скупленим виразом. Скорбні, заклопотані лиця родини, їх тривога й вагання; заплакані очі Катрі й обурений погляд Христі. І з новою силою підіймався в нім жаль на всю наглу смерть і на той нещасливий тестамент, що притьмарив у їх уяві ласкавий образ батька, поставив сім'ю ненароком в роль суддів його діл і замірів, його необережності чи легкодушності...

Та це вже тепер було далеко, підіймалося з глибини, як спомин минулого.

І коли по перебутій дорозі він міряв кроками маленький запорошений перон дрібної залізничної станційки, загубленої в безконечнім морі нив, чекаючи сильно спізненого потягу, і потім — коли із задушливого маленького

купе він виставляв під удари гарячого повітря своє лице, слідкуючи за безконечним бігом піль, він думав уже загалом — не про батька, ані з приводу його, розуміється, як то раз у раз заспокоював себе супроти гадок, які підіймалися в нім.

Думав про владу мертвих над живими — велику таємничу владу, що виростає з далеких глибин і панує над живим життям віками, тисячоліттями, донині, довіку, в'яжучи волю, уяву, розум далекими, давно прожитими ідеями, поняттями й забобонами.

Думав про накази покійних, котрі несли погибель, кровопролиття, смерть і безмірні втрати тисячам людей, цілим краям, а проте виконувалися сліпо, покірно. Думав про безконечні війни кривавої помсти, які виростали з гробу убитого, займаючи життя й існування цілих поколінь.

Думав про забобонний страх, яким оточується покійник у примітивного чоловіка, безпомічність, яку відчуває він перед гнівом небіжчика, перед збитками й шкодами, які він може чинити живим, із незрозумілих,неясних мотивів сприкрюючи їм життя.

Дикий образ упиря, що виходить з могили аби мучити живих — пити їх кров,— це немовби тільки реалістичний образ мертвого, який своїми капризами, своїми тяжкими для сповнення наказами та забобонами тяжіє над життям живих, мучить їх, не дає жити...

Відти, очевидно, і той сліпий послух велінням мерця!..

Пригадав собі свіжу історію, тільки що з суду, про селянина, що, мавши боржок за покійним учителем із свого села і не можучи до-

проситися від його вдови, що відмовлялася через незнання і брак всяких документів, не знайшов іншого способу вплинути на неї, як тільки голосом покійника із могили: тричі відкопував з могили покійника й приносив його під вікно його вдови, гукаючи на неї, аби віддала боржок — поки не зловили його при цій церемонії і не запроторили до суду.

Ну, а культурний чоловік — чи не падає й він покірно перед волею, перед наказами, даними тисячоліття тому назад в далекій гарячій пустині ворохобній ватазі степових ко-човників і розбійників? Чи не підпорядковує й досі свою мисль, свій розум, свої помічення й гадки під перекази, зложені тисячоліття тому десь на берегах Тібру чи Нілу лукавими, забобонними жерцями, дурисвітами й мантіями, що ловили в свої мережі перелякану чернь? Чи не калічить і досі своє життя поняттями, вимогами, пересудами, виробленими в безконечно відмінних обставинах і покинутими без усякої справедливості поколінням по-томків? Коли нинішній «просвіщенний» громадянин, гордий своєю свободою «від середньовічних пересудів і темних забобонів», ставить своє чоло під пістолет другого цивілізованого чоловіка на поєдинку — котрого «розумності, розуміється, зовсім не признає, вважаючи його диким пережитком варварства» — чи не кориться він невільно настроям і поглядам тих варварських предків і ці варварські погляди показують себе сильнішими від усієї його цивілізованості й освіченості?