Михайло Грушевський - Предок

— Якби він вам заявив виразно, що не хоче, аби цей тестамент сповнявся... А так перед нами його воля — свята річ!

— Свята річ! Це ходяча фраза, не більше,— відпирав Дмитро.— Треба ж уявляти собі справу — наскільки він дійсно бажав сповнення свого бажання. А до того ж — я зовсім не згоджуюся, що воля мертвого взагалі має бути святішою від волі живого чоловіка. Ми шануємо волю чоловіка доти, доки знаємо, що йому сповнення його волі потрібне, доки йому це важливо. Коли ж ми довідуємось або припускаємо з чого-небудь, що людину зовсім не інтересує той наказ або та заборона, яку вона колись дала, що вона більше не надає ніякої ваги їй, ми,й не питаючи її, не вважаємо потрібним сповняти той наказ. Людина за життя робить ріжні накази, по смерті вони їй вже не потрібні, і ми переступаємо їх, не вважаючи їх потрібними для неї. Інакше це було б анекдотом про ту варту, що була приставлена якоюсь цисаревою до рожі, аби її того дня не зірвали, і потім варта ставилася коло того рожевого куща зовсім без потреби, як на сміх, тому що цисарева забула скасувати свій наказ...

— Батькова воля висловлена була не на певний час, а на завсіди і через те не згасає.

Твій приклад сюди не підійде,— зауважив брат Іван.

— Отже ти віриш, що батькові нашому у цю хвилю, як ми з тобою говоримо, страшенно потрібно, щоб те все, що написано було ним в тестаменті, було сповнено? Щоб гроші його лежали в купецькім банку і щоб ми не брали їх звідти, а з процентів половину прикладали до капіталу?

— Де йому тепер до того, голубчикові! — зітхнула добра тітка Маня.

— Отже, коли ми думаємо, що йому тепер зовсім однаково, чи його тестамент сповняється, чи ні, то це одне вже,властиво,повинно нас стримувати від того, щоб справді вважати його волю «річчю святою». І через те я кажу, що воля мертвого в кожнім разі не більш, а менш свята, ніж воля живого. А тим більше коли ми зовсім певні, що це була його воля давня, давно ним змінена в мислях і залишена — чи це не буде нерозумний формалізм, коли ми все-таки будемо триматися того тестаменту?

— І розіб'ємо життя Катрі справді, аби тільки той нікому непотрібний тестамент був виконаний,— зауважила сестра Христя.

— Тепер не час на великі теоретичні диспути, Дмитре, тому не буду перечитися з тобою,— зауважив дядько Павло.— Ти мені закидаєш формалізм, я тобі міг би закинути цинізм! Жив чоловік — слухали його, вмер — під ноги всі його бажання!

— Ну-ну, дядьку, ти сам знаєш, що цинізму нема в тім, що я кажу,— відгукнувся Дмитро.

— Нехай! Отже я, не вдаючись у теорію, питаю всіх вас, чи справді згодні на те, аби цей батьковий тестамент спалити чи подерти? Га?

Мовчите? І ти мовчиш, Дмитре? — з тріумфом спитав дядько.— Бачиш, критикувати і знаходити ріжні недогоди можемо, але все-таки знищити цей документ батьківської волі і у тебе, Дмитре, рука не підійметься! Отже, що тут багато говорити і сперечатися, коли ми кінець кінцем таки всі скоряємося цьому теста-ментові; може, й справедливо здогадуємося, що він передсмертній волі батька не відповідає, але що ж? Може, це нещасливий випадок, що батько тестаменту не знищив, але ми повинні з ним помиритись. Того, що міг зробити батько, ми не маємо права зробити — знищити тестамент.

— Ти вважаєш, дядьку, ділом негідним знищити тестамент, і кожний з нас боязко питає себе, чи не будуть йому почитати це за негідний вчинок і чи сам він не буде мати за це докорів сумління. Тому ніхто не спішить давати на це свій голос. Розуміється, спокійніше, знайшовши тестамент, подати його до затвердження приписаним порядком і піддатись його постановам. Легше йти протоптаною стежкою всяких писаних і неписаних законів, прийнятих поглядів, ніж іти напролом. Легше жити як прийнято, ніж жити розумно. По-моєму, в данім разі було б розумно не зв'язувати себе старим шпаргалом тому тільки, що батько не встиг його знищити. Ми всі любимо і шануємо пам'ять нашого батька і раді б жити згідно з його поглядами й бажаннями — оскільки можемо їх прийняти і сповнити. Але там, де є любов і має бути любов, нема місця такому формалізмові, аби ми тряслись перед старим писанням батька, калічили наше життя і гнулись перед його давнім, колишнім словом немов на докір, що він не подбав знищити його. І як ми кінець кінцем послухаємо вас, дядьку, затвердимо цей тестамент і так далі,— то це буде зовсім не прояв нашої любові для батька, а тільки прояв нашої малодушності, нашої пасивності, боязкості нашої думки і нашої волі.

— Тут діло не тільки в малодушності,— зауважив Іван, коли пройшло враження від цих слів Дмитра.— Є зовсім реальні обставини, з якими треба зустрічатися. Свідки, підписані на тестаменті, обидва живі й здорові; вони можуть знати й зміст тестаменту.