Михайло Грушевський - Предок

Він вийшов на край лісу... Недалеко хруснули гілляки й межи деревами показалася коняка, запряжена в санки, за ними друга. Грицько не скоро завважив їх і, завваживши, разом спинився. Погонич, що йшов спереду, панський парубок, що їхав в ліс по дрова, оглянув Грицька неймовірно — де він узявся тут у лісі?

— А що це ви тут робите, дядьку? — спитав він Грицька.— Куди це ви йдете?

— Я... в село...— сказав той, розгубившись і забувши, як звалося село.

— В яке село? В Марківці?

— Еге, в Марківці,— згадав Грицько.

— А чого ж вам у Марківці? Ви не марко-вецькі, я вас не знаю; що ви тут робите? допитувався хлопець все сміливіше в цього чудного несамовитого чоловіка. Він кинув свої сани й, узявши Грицька під руку, пішов тими слідами, що проробив Грицько. Той мовчки йшов за ним.

Швидко побачили вони перед собою загасле огнище, клунки серед притоптаного снігу. Грицько, побачивши клунки, несвідомо кинувся до них, але хлопець притримав його й сам став розбирати їх. Грицько стояв коло його й дивився на клунки, наче вперше їх бачив. Оглянувшись навколо, хлопець придивився й до купи гілляк, присипаних снігом: вони надто стирчали. Він поворушив ногою, далі став розкидати руками.

— То я вбив, я! — закричав раптом Грицько, коли ще хлопець і не відкрив небіжки.

— От воно що! Максиме, гов, іди, держи!

Грицька зв'язали й відвезли в село — до

Марківець звідти було тільки з верству. Грицька розпитували, але він не хотів розказувати про свою пригоду.

— Вбив та й годі! — відказав він.

Два дні просидів він замкнений у панській коморі, потім возом відвезли його до міста. Сніг уже пропав на дорозі; після тієї метелиці знову стояли теплі дні, вже чисто весняні. Круки поспішили зі своєю втечею на яких два чи три дні!

Грицька посадили в міську «вежу», серед ринку. Ярмаркова метушня й гук лунав кругом Грицька, а той ждав свого часу. Він не думав про майбутнє, не міг навіть його собі уявити; тільки минуле мучило його. Він згадував Ганну ще дівчиною-наймичкою, потім жінкою; бачив перед собою пригоду в лісі так виразно, так живо: трохи не чув, .як тріскали, шипіли гілляки... Ці спогади вражали, лякали його, й він не знав, як втекти від їх.

Взяли його до слідства. Грицько оповів щиро своє життя: він був з Литви, з-під Новгородка, батька його звали Степан Кривий, його самого— Грицьком. Тому п'ять років, як вінвтік звідти в Ковельське староство, звідти під Володимир, там був парубком і оженився.

Як звичайно, не задовольнившися тим, Гридь-ка взяли на тортури — розтягали, прив'язували за ноги шнуром, припалювали залізом і огнем; так пройшло три дні. Грицько казав одне в одне, не міняючи й слова. Тоді суд видав свій декрет. Там, «пам'ятаючи болсу заповідь: «не убий», і вважаючи, що за виною того убийці три душі зійшли з цього світу» (бо жінка Грицькова на той час була вагітна), постановив суд звести з світу й четверту: «аби той «забойця», неробочий Грицько Кривий, мечем був стятий, тіло його потім на чверті розтято й на шляхах, на чотирьох місцях на палях виставлено...» Це мало статися другого ж дня, бо як на те трапився в місті саме на той час кат, позичений для якоїсь іншої екзекуції в столичнім місті Луцьку, що по тій екзекуції пропивав заслужені гроші в міських шинках.

Страшний декрет не залякав і не вразив Грицька. Йому хотілося тепер одного лише — втекти від страшних своїх спогадів і тих образів, що його мучили. Він висповідався в панотця й причастився, й уночі йому приснилося, ніби жінка бавиться з дитиною, голосно розмовляючи з нею; він чув, як плескала вона долонею по голому тілу дитини, підкидаючи її. Грицько прокинувся й, не повіривши собі, встав з лавки і пішов до дверей, але тьма стояла навколо, і він вернувся знову на лавку. Вже світало, на ринку було чутно метушню, рип возів. Грицько згадав, який день настав; йому здалося,ніби щось холодне й темне лізе на нього, й він вкрився свитою.

За кілька годин його вивели на ринок. Багато цікавого люду тислося навколо шибениці, покинувши свої вози й свій торг. День стояв чудовий: вогкий, ясний, повний нового, весняного життя й сили. Сонце золотило цю купу людей і шибеницю посеред неї, щоб і вона веселіше виглядала. Грицька вивели, віддали в руки ката, все впорядкували як слід. Тяжко вдарив катівський меч, віддавшися відгомоном по цілому ринку. Кінець!..

Ні, не кінець!

«Чи то з волі божої, чи то з несправної руки ката, чи то з щастя того забойці сталося»,— оповідає урядове справоздання, тільки кат не відрубав Грицькові голови відразу. Був на це звичай спеціальний: «стан духовний» не дав більше рубати, Грицька віддано духовним на вигоєння: не було волі божої на його кару...