Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

Вік нечутно вислизнув надвір із теплої затишної вітальні. Був тихий, холодний день, над головою висіло похмуре, сталеве небо. Все довкола було зовсім голе, без жодного листочка, і Кріт раптом подумав, що йому ніколи досі не випадало ще бачити так далеко і водночас заглядати так глибоко всередину речей, як цього зимового дня, коли Природа, знеможена своїм щорічним сном, здавалося, скинула геть усе своє вбрання. Лісисті улоговини, виярки, піщані урвища та інші заповітні місця, що були невичерпними, потаємними скарбницями цікавого і так приваблювали невтомного шукача протягом ряснолистого літа, тепер з якоюсь нестямою відкривали себе та свої таємниці й наче благали не картати їх за такий незугарний вигляд — це ж ненадовго, скоро вони знову розбуяються, вберуться в пишні шати й знову вабитимуть і манитимуть його, як вони це вміють робити. Все мало якийсь жалісний вигляд, а проте бадьорило, навіть звеселяло.

Кріт зрадів, що йому подобається природа неприкрашена, сувора, позбавлена всіх своїх пишнот. Він ніби дістався до самого її хребта, і той хребет, виявилося, був витончений та мідний, хоч і невигадливий. Зараз йому зовсім не хотілося покачатися в нагрітій сонцем конюшині чи пошастати у колосистих хлібах; а завіси живоплотів, хвилястий одяг буків та в’язів, здавалося, зник навіки — ну й хай! І він з невимовною радістю подався до Старого Лісу, що лежав перед ним унизу, темний і грізний, мов чорний риф у тихому південному морі.

Він ступив до лісу, і спершу його ніщо не лякало. Гілки тріщали під ногами, повалені стовбури намагалися перечепити його, замшілі пні скидалися на карикатури

— вони нагадували йому щось дуже знайоме, тільки далеке; все було ніби жарт і напрочуд цікаве. Воно вабило до себе, і він подався далі, туди, де менше світла, де дерева нижче припадали до землі, а нори обабіч розтуляли бридкі пащі.

Тут було аж надто тихо. Темрява наступала швидко, невпинно, ставала все густішою, а світло наче витікало кудись, як паводкова вода.

А потім почалася маячня.

Спочатку йому привиділося, ніби позаду майнув якийсь писок: маленький, злий клинцюватий писок наче глянув на нього з нірки. Та коли Кріт озирнувся, примара зникла.

Він прискорив ходу, бадьоро умовляючи себе не вигадувати страхів, інакше цьому просто не буде кінця. Проминув ще одну нору в землі, ще одну і ще... І раптом... так!., ні!.. так! Он воно, вузенький писок — блимнув на нього з нірки сердитим оком і щез. Кріт завагався — переконував себе спробувати ще, тоді ступив кілька кроків. І враз — мовби так воно було від самого початку — з усіх нірок, а їх же тут сотні, й зовсім близько й трохи далі, виглянули мордочки: вони блискавично з’являлися і зникали, обпікаючи його поглядом, повним злості й ненависті; кожне око — гостре, лихе й жорстоке.

Він подумав, що коли втече від тих нір на узбіччя, то зникнуть і всі ті примари. Збіг зі стежки й посунув навпростець, неходженим лісом.

Тоді почало свистіти.

Спершу свист був тоненький та тихий і десь далеко позаду, та він спонукав Крота наддати ходи. Потім такий же тонкий і тихий свист почувся десь попереду, змусивши його спинитися. Поки Кріт тупцював на місці, вагаючись, чи не повернути назад, свист залунав раптом з усіх боків; здавалося, весь ліс, аж до найвіддаленішого кінця, підхопив той свист і поніс, поніс... Хто б «вони» не були, вони не спали, а стояли на сторожі, чатували на нього! А він був сам, беззбройний, безпорадний, і годі йому було сподіватися допомоги. Тим часом ніч невблаганно насувалася на нього звідусіль.

Тоді почалося тупотіння.

Спочатку Кріт подумав, що це падає листя, такий легенький та ніжний був той звук. Потім, посилюючись, він набув розміреного ритму, і Кріт утямив, що то може бути не що інше, як тупання маленьких ніжок, поки що дуже далеке. Спереду чи позаду? Попервах здалося — спереду, тоді — позаду, а далі — і там, і там, скрізь, Тупотіння гучнішало, множилося, і переляканий Кріт, дослухаючись на всі боки, збагнув, що його оточують. Він зупинився, насторожений, і саме в цю мить із-за дерева просто на нього вискочив кролик. Кріт завмер, гадаючи, що звірятко притишить біг або зверне вбік. Але кролик промчав зовсім близько, мало не наштовхнувся на нього. Мордочка похмура й зла, очі витріщені.

— Забирайся геть, дурню, забирайся! — почув Кріт. А кролик оббіг навколо пня й щез у норі.

Тупотіння все частішало, і скоро мовби град застукотів по килиму з сухого листя, що встелив землю. Тепер, здавалося, цілий ліс узявся бігти — наче переслідував, цькував, заганяв у пастку щось — чи, може, когось? У розпачі й Кріт кинувся бігти — навмання, не відаючи куди. Він продирався крізь сонмище почвар, він чув їх за собою і аж ніби в собі, він вислизав з-під тих почвар і падав на них.