1 ...7 8 9 11 12 13 ...60 — Обстежив одну надзвичайно цікаву гірку,— розповідав після енного кухля.— Давно вона мені муляла око, та все не доходили руки.
— Щось знайшли?
— Якби щодня щось знаходили, вельмишановний Анатолію Андрійовичу, то давно б уже прикрили нашу контору. За один сезон на сто років навідкривали б.
— А все ж?
— А все ж — багатообіцяюча гірка. Варт по ній як слід потоптатись. Пошлю туди на якийсь тиж-день хлоп'ят, хай походять, обнюхають. Чує моє серце, що вона не порожня. Там така пігматитова жилка — цілувати хочеться! Ви коли іменинник?
— Вже відбув.
— Жаль. Ну, гаразд, будемо вважати, що у вас сьогодні ще одні іменини.— Він уже риється в рюкзаку.— Тримайте для своєї колекції!
Те, що він мені подає,— чорне, мов смола. І важке, як чавун. Кілограмовий шматок, завбільшки з два кулаки.
— Мумійо?!
Жадібно нюхаю: пахне прополісом, живицею, хвоєю. І ще чимось, таємниче-хвилюючим. Я давно мріяв побачити природне мумійо — цей могутній регулятор обміну речовин в організмі, чудодійний засіб від запалювальних процесів (користуюсь ним п'ятий рік і забув, що таке ангіни. А до того ж хворів мало не щомісяця).
— Де знайшли?
— Ще на одній гірці,— таємниче всміхається Анатолій.— В симпатичній печері: слава богу, туди не так легко добратись. А то давно уже вибрали б. Стінка метрів на шістдесят, а в ній отвір. І отака вузенька поличка. Якраз для лунатиків.
Я не лунатик, тому одразу ж прощаюся з думкою навідатись до тієї печери. Вже знаю, як уміє лазити Анатолій: мурахи поза спиною бігають, коли дивишся, як він, чіпляючись за невидимі виступи, піднімається на прямовисну скелю. Спробував раз і собі, та одразу ж і завис: ні туди ні сюди.
«Приземлився» — руки-ноги тремтіли.
— Все забрали? — допитуюсь.
— Все неможливо за один раз забрати. Там його кілька десятків кілограмів. Суцільна стінка. Вистачить не на одну аптеку.
— Майже чисте,— милуюсь, піднісши до світла. Гасова лампа кладе на дорогоцінну знахідку масляне світло. Мумійо здається живою субстанцією, здобутою з прадавніх глибин. Не випадково ж древні перси молились на нього, вважаючи згусклою кров'ю богів.
Що ж, пора уже й на бік,— зводиться Анатолій з-за столу.
І тут я згадую про таджиків.
—- Що ж ви не сказали одразу? — сердито запитує він. Вдягає грубий светр, простоволосий виходить з намету.
Я ж наповнюю на всяк випадок водою чайник, ставлю на пічку. Підкладаю дрова, вибираючи товщі, щоб довше горіло, роздягаюсь, залажу в спальний мішок, кладу біля обличчя мумійо: мені вже здається, що коли воно поруч, то й дихати легше. Лежу, чекаючи на Анатолія, і в мене таке відчуття, наче я в цьому наметі провів не два тижні, а багато років. Той світ, який я нещодавно покинув, з його машинами, вулицями, будинками, магазинами, з постійною метушнею й товкотнечею, з вічним посгґіхом і вічним браком часу, звідси, з відстані багатьох тисяч кілометрів, здається таким неприродним і викривлен им, що я іноді запитую, чи він існує насправді Та ось випливають рідні обличчя, і я вже починаю нудьгувати по ньому, і мені вже здається, що там лишилось найсуттєвіше, без чого неможливе киття.
Дивовижне створіння — людина!
Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.
— Ну, як?
Довго не відповідало — шурхотіло спальником.
— Порядок,— відповіло неохоче.
Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.
Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.
А тепер — спати, спати...
Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..
— Ви, здається, шановний, заспали?
Анатолій! Коли він встиг підхопитись?
В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.
— Чай готовий, маестро.
Анатолій уже вдягнений-узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.
— Готуйтесь штурмувать Тау-Міку,— каже, йдучи до виходу.
Тау-Міку? Сьогодні?
Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.
Тау-Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!
— Не сьогодні,— охолоджує мене Анатолій.— Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.
Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї — досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі-детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу