Тонино Гуэрра - Сад забутих плодів

Учора навідалася юна листоноша. Тілиста, з округлими спокусливими формами. Усмішка її випромінювала світло ще не звіданих солодких страждань. Вона легко ступала навшпиньки, придавлюючи землю носаками м’яких черевичків, ніби стверджуючи кожним кроком свою чуттєвість, готову прокинутися. Вручала листи, не переступаючи порога, з деяким, можливо, неусвідомленим бажанням притримати їх трохи, аби продовжити контакт на відстані. Чи то було тільки видіння?

Старий, що мешкає самотою з чотирма павичами в кількох кілометрах від Фраґето, запевняє, що річка Марек'я (витоків якої досі не знайдено) бере початок на трав'янистій луці, що завжди перебуває в тіні. З трави постійно скрапує роса, утворюючи той перший тонкий шар води, з якого народжується джерело. Я одразу вирушив на пошуки луки на долішньому схилі гори Цукка, керуючись інструкціями старого. Коли я нарешті перетнув із кінця в кінець широку полонину, порослу вологою травою, мені наче перевернуло пам'ять. Здавалося, час поплинув у зворотному напрямку. Справді, я виїхав на світанку, а тепер стою в променях призахідного сонця. Умощуюся на камені й бачу, як виблискують краплинки роси на жмутках сухої трави. Незліченні світляки стікали стеблинами, а на вершечках уже вигулькували нові блищаки, щоб і собі сповзти на твердий ґрунт, укритий памороззю, бо вдень цієї луки не досягають прямі сонячні промені. Крапельки роси нездатні проникнути в землю і швидко скочуються в рівчачок, де утворюється перший струмок річки Марек'я. Будь-кому з нас може випасти зустріч із таким місцем, яке викликає відчуття перебування на останньому краю. На росяній полонині в мене виникло саме таке відчуття.

Сталося так, що у тратторії «Фаттура» я сидів поруч із одним мисливцем. І той узявся пояснювати мені, що шпаків зручно ловити в холодні вітряні дні, коли птахи літають ближче до землі, від якої їм трошечки тягне теплом, і ще вони змушені ховатися за пагорбами, що сяк-так захищають їх від рвучкого вітру з моря. За іншої погоди вони завжди шугають у недосяжній височині, мов ті скажені шротини, випущені з рушниці. «Хотів би я, щоб завжди було літо», — сказав я мисливцеві. Але той не одразу второпав, що мої слова були на захист птахів.

Часто, але завжди несподівано заскакують мене своєю виразністю певні пахощі. Щойно вони досягають мене, їхня благодійна повнота навіює спогади, пробуджує давні, забуті відчуття. Саме в цьому полягають справжні зустрічі нашого життя. Пахощі; дорога, устелена сухим листям; капіж води з дірявої ринви. Кілька років тому опинилися ми з Тарковським у замку Сан-Лео. Заворожено слухали, як палахкотять дрова в каміні. Гори за вікнами були ще зелені, але вже трохи припорошені сніжним пилом. Тарковський заплющив очі. Потріскування охоплених полум’ям дров переносило його в рідне село, у Росію…

Відтепер я більше не вірю ні в інтригу роману, ні в піднесеність грандіозного концерту, ні навіть у славу й велич таких міст, як Венеція. Я віддам перевагу нехитрим щирим словам перед вогнем у печі або ж містичній присутності природи. Підозрюю, що мистецтво завжди було й залишатиметься надалі п’янким зіллям, трунком, що забирає нас від власного життя до чужих берегів, знаджуючи в мандрівку, що ніколи не стане нашою.

Я маю знову відшукати стежки, якими ходять люди, не обтяжені марним знанням, де іноді ще спалахують останні вогнища селянських повір’їв, фата-морганні історії, що не пропонують абсолютної істини.

Ми побували в дуже віддаленому місці під Міратойо. Шукали два старих дерева білої черешні. Таки знайшли їх. Залишалося ще днів із десять, щоб ягоди повністю достигли. А тоді вони були твердими, як пацьорки з білої кераміки.

Прийшов Ніно Валентіні зі жмутом колосків у руках, кількома трояндами й оберемком духмяних трав. Він наповнив водою стару керамічну миску й повільно — ніби виконуючи церемонію — спершу занурив у воду троянди, а потім потихеньку розташував навколо них решту зілля. Та перш ніж опустити духмяну зелень у воду, дав мені понюхати рослину кожного виду. Я впізнав траву Луїзу [3] Духмяна трава Луїза ( Aloysia citriodora ) належить до родини вербенових. Цю рослину, у нас відому як «лимонна вербена», іспанці завезли в Європу з Південної Америки в XVII ст. ( прим. пер. ). і траву Мадонни [4] Трава Мадонни ( Hylotelephium telephium ) у нас відома як «очиток» або «седум». В Україні ця рослина налічує понад півтора десятки видів і теж вважається цілющою ( прим. пер .). . У Пеннабіллі ще й сьогодні заведено зранку вмивати обличчя настояною на них водою.