Сергій Павленко - Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

«Нигде же бо не белши таков монастырь по всей Россіи великой, — зазначав про її діяння агіограф, — ни устрои благочиніе и от трудов покой черноризицам, ни таких изрядных, ни трудоположных, иже в посте просіявших черноризниц обретеся».[52]

Єфросинія 13 13 Померла у 1250 році. Суздальська проголошена церквою святою.[53]

Узимку 1232/33 років Михайло Всеволодович зібрався у похід на недавнього союзника і надійного посередника у мирних переговорах з Олегом Курським, Ярославом Всеволодовичем — Володимира Рюриковича, що займав з червня 1223 року київський стіл. Ще весною 1231 року між ними були досить–таки дружні стосунки. Тоді князі, як повідомляє «Лаврентіївський літопис», разом пирували у Києві на посвяті ростовського єпископа: «Бяхуть же в то время инии князи русьстии на соньме в Кыєв: Михаил князь черниговьськый, и сын єго Ростислав, Мстиславич Мстислав, Ярослав, Изяслав и Ростислав Борисович, и инии мнози князи, иже беша в святий Софьи на священьє Кирилово, и праздноваша светлый он праздник и святий Софьи, и еша и пиша того дни в манастыри святыя Богородица Печерсьския много множество людий преизлиха зело, ихже не бе мощи исчести».[1]

Мотиви виникнення суперечностей між князями літописи не повідомляють. Гіпотетично прояснити різку зміну у взаємовідносинах між Черніговом та Києвом можна кількома причинами.

Перша з них. Каральний похід восени 1231 року проти Михайла Чернігівського як князя, що дав прихисток опальним новгородцям, був не тільки справою Ярослава Всеволодовича, а й всіх Мономаховичів. Є, зокрема, відомості, що Чернігово–Сіверщину тривожив у 1232 році і великий князь суздальський Юрій.[2] Отже. цілком ймовірно, що за його проханням київський князь Володимир Рюрикович як один з Мономаховичів виконував ті чи інші тактичні завдання на Сіверщині, і таким чином викликав у Чернігова неприязнь, образу.

Друга причина. Володимир Рюрикович, всупереч інтересам і стратегії Михайла Всеволодовича, помирився з недавнім їх спільним ворогом, Данилом Галицьким. Не випадково при виникненні загрози з Чернігова київський князь послав гінця до Данила з посланням: «Іде на мене Михайло. Поможи–но мені, брате!».[3]

Під 1234 роком у літописі руському є такий запис: «Коли ж Володимир (Рюрикович) перебував у Києві (на княжінні), прислав він сина свого Ростислава в Галич, і (Данило) зав’язав із ним (Володимиром), братство і приязнь велику».[4]

Третя причина. Вигідний союз між Володимиром Рюриковичем і Данилом Галицьким значно обмежив ті чи інші інтереси союзників Чернігова — князів пінських, болохівських, які постійно зазнають кривд від агресивного сусіда. М. Костомаров вважає, що похід 1234 року на Київ Михайло Всеволодович розпочав, виконуючи союзницькі зобов’язання перед болохівськими князями.[5]

Зрозуміло, можна проектувати й інші вагомі причини. З точкою зору дослідника А. Горського про те, що Михайло Всеволодович «здійснив свою першу спробу претендувати на Київ»,[6] можна погодитися лише за однієї умови: Володимир Рюрикович перед цим або зрадив його як союзника, і таким чином, як мовиться, спалив всі мости товариського добросусідства, або вчинив щодо Чернігова якийсь підступний замір, який розкрився. Погрожувати Києву ні з того, ні з сього, без цих обставин, не було рації. Звертає на себе увагу й така деталь. Літописний звід Галицько–Волинського літопису до 1246 року, написаний митрополитом Кирилом з позицій Данила Галицького, не пояснює мотиви походу Михайла Всеволодовича на Київ. Якби чернігівський князь чинив неправомірно, був неправий і порушив спокій заради задоволення власних амбіцій, то про згадане, безперечно б, літописець написав. Очевидно, винною все ж таки вважалася інша сторона. І про це митрополит Кирило не випадково делікатно мовчить.

Конфліктна ситуація зими 1232/33 років вирішилася без війни: прихід Данила Галицького у Київ погасив наступальні заміри Чернігова. За подібним сценарієм розв’язувалася суперечність між вищезгаданими героями восени 1234 року.[7] Військо Михайла Всеволодовича і його союзника Ізяслава Мстиславовича зняло облогу Києва у зв’язку з наближенням галицького війська князя Данила, який саме утвердився в Галичі. На цей раз Володимир Рюрикович разом з своїм оборонцем вирішили здійснити контрудар.

«…І рушили бони обидва до Чернігова, і прийшов до них Мстислав Глібович, 14 14 Удільний князь (двоюрідний брат Михайла Всеволодовича), який прийшов допомогти чернігівцям. — оповідає про це літопис. — А звідти пішли вони, грабуючи землю (Чернігівську), і взяли багато городів по Десні. Тоді ж узяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів, і прийшли ото знову до Чернігова. І вчинили мир із Володимиром і Данилом Мстислав (Глібович) і чернігівці: лютий бо був бій коло Чернігова. Навіть і таран проти нього поставили, і метали каменем (на) півтора перестріли. А камінь (був такий), що його (ледве) могли чотири мужі сильні підняти».[8]