Ю. Сорока: Чигиринські походи. 1677–1678

Немало зробив Петро Дорошенко і для зміцнення економіки країни, яка потерпала від наслідків багаторічної війни. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну мережу, а в Чигирині було створено монетний двір, який почав карбувати власну монету. Крім того, успішно запроваджуючи політику колонізації незаселених земель, Дорошенко на степовому кордоні утворив новий полк, який дістав назву Торговицький. Загалом можна стверджувати, що гетьманування Петра Дорошенка могло б привести Гетьманщину до стабільності й процвітання. Але, як видно, не судилося цьому бути – у політику гетьмана несподівано втрутилися зовнішні чинники, першим із яких слід назвати Андрусівську угоду між Московським царством і Річчю Посполитою.

Назву Андрусівської угоди дістало підписане за спиною української влади перемир'я між Польщею і Москвою, яке мало на меті закінчити війну, почату Москвою проти Польщі в межах виконання Березневих статей 1654 року. Укладання Андрусівської угоди відбулося 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом.

Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. І якщо для поляків, які через заколот Єжи Любомирського проти королівської влади просто фізично не могли продовжувати війну, мир із Москвою був украй необхідний, – з боку Московського царства він став черговою спробою зменшити автономію Гетьманщини. Досить сказати, що Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської ради 1654 року та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким і навіть цілком лояльним до Москви І. Брюховецьким, офіційно закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну і Лівобережну Україну, які мали відтепер перебувати у складі Московського царства і Речі Посполитої. Звісно, що проти Андрусівського миру рішуче виступив гетьманський уряд Петра Дорошенка. Але що залишалося гетьману, противниками якого раптом стали обидва значно могутніші за нього сусіди, як не розпочати пошук союзників серед інших сильних держав? Тож, напевне, не буде помилковим твердження, що саме Андрусівська угода і повне ігнорування інтересів української Гетьманщини урядами Московського царства і Речі Посполитої під час підписання перемир'я і стало головною причиною майбутньої експансії Оттоманської Порти в Україну, яка й призвела до Чигиринських походів 1677–1678 років.

Отже, після підписання між Московською державою та Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року Петро Дорошенко вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти разом з Правобережжям під політичний протекторат Османської імперії. Виконуючи розроблений план, у травні 1667 року гетьман Дорошенко активізував підготовку до походу проти Речі Посполитої. У полкові та сотенні міста були розіслані гетьманські універсали про мобілізацію козаків, місцем збору яких було призначено Корсунь. Крім того, до Стамбула вирушило посольство Дорошенка, яке мало намір засвідчити готовність Гетьманщини прийняти протекцію султана. Як і слід було очікувати, султан Магомет IV цілком позитивно поставився до такої пропозиції. У серпні того ж року гетьман Дорошенко застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана». Розпочиналася чергова козацько-польська війна, цього разу з участю такого потужного гравця, як Османська імперія. І наслідки її початку не забарилися. Уже у вересні 1667 року об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши військові дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити кордон між Гетьманщиною і Річчю Посполитою по річці Горинь. Тож не буде помилкою стверджувати, що кампанія по посиленню впливу гетьманської влади на Правобережжі закінчилася блискуче.

Настала пора втілювати в життя інші замисли гетьмана. А це, ні мало ні багато – об'єднання розірваних частин Козацької держави. Одразу ж після того, як позиції Петра Дорошенка на Правобережжі були зміцнені, він, виконуючи заздалегідь визначений план, звернув свій погляд на Лівобережжя, що його, за допомогою своїх ставлеників, все міцніше прибирало до рук Московське царство. На початку літа наступного 1668 року гетьман Дорошенко на чолі вірного йому війська вирушив на Лівобережжя. Слід зауважити, що час для наступу на Лівобережну Україну був обраний Дорошенком надзвичайно вдало. На Лівобережжі саме набирало обертів антимосковське повстання, викликане свавіллям царських воєвод і поведінкою Івана Брюховецького, який, будучи висуванцем козацької черні, зрадив її інтереси на користь московського нобілітету. В ході цього повстання, у військовому таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вбили гетьмана Брюховецького, і 8 червня 1668 року Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всієї України.