Ю. Сорока: Чигиринські походи. 1677–1678

Здобувши нарешті гетьманську булаву, Павло Тетеря повів політику дещо відмінну від тієї, яку проводив його попередник Юрій Хмельницький. Під час своєї діяльності на посаді гетьмана Тетеря цілковито спирався на підтримку короля Яна Казимира та польського уряду. На цій хвилі поляки, метою яких було приєднання до корони Лівобережної України, вирішили використати лояльність українського гетьмана для повалення на Лівобережжі прихильного до Московського царства режиму. І хоча нова війна несла нові біди народу України, Тетеря й не думав опиратися намірам польської влади. Натомість він швидко заручився підтримкою надзвичайно популярного в козацькому війську Івана Богуна, якого поляки задля участі в поході навіть погодилися відпустити з Мальброку, де той відбував ув'язнення вже два роки. Після того як Богун погодився очолити козацький корпус, гетьман Тетеря приєднав свої полки до польського війська і був готовий виконувати накази Яна Казимира. І досить скоро такі накази надійшли – знищуючи все на своєму шляху, козацько-польське військо вирушило до Дніпра, форсувало його і дійшло до Глухова, обложивши фортецю, що її утримували московські ратники і козаки Івана Брюховецького, про якого йтиметься нижче. Однак, слід зауважити, на цій ноті успіхи Яна Казимира і Павла Тетері закінчилися – здобути місто вони так і не змогли. Розпочався відступ, який досить скоро перетворився на панічну втечу. Саме завдяки невдалому походові на Лівобережжя позиція гетьмана Тетері захиталась остаточно. Щоправда, і до початку походу його становище в Україні було не надто міцним. Це відбулося, скоріш за все, з тієї причини, про яку вже було сказано, – надмірна лояльність до поляків, пануванню яких на теренах України настав кінець лише десять років тому. Тож поведінка поляків на українських землях у 1664 році, коли відбувся вищезгаданий похід на Лівобережжя, лише прискорила події, викликавши цілу низку народних повстань. А ще за рік до того почалося сходження на політичний олімп колишнього служки Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького.

У той час на Лівобережжі, як ніколи раніше, загострилися соціальні суперечності між козацькою черню, селянством і міщанством, з одного боку, та багатими козаками і військовою старшиною – з другого. Війна, що її принесли сюди Ян Казимир і Павло Тетеря, дала змогу демагогам, серед яких особливо відзначався саме Іван Брюховецький, висунутись із маси козацької черні і розпочати запеклу боротьбу за гетьманську владу. Тонко відчуваючи переваги моменту, Брюховецький позиціонував себе як захисник простого народу, а отже силою, яка б привела його на вершину лівобережного політичного олімпу, він обрав Запорозьку Січ, серед мешканців якої мав певну популярність ще від часів гетьманування Юрія Хмельницького. Що ж до особистих якостей Брюховецького, то тут маємо зауважити, що, на думку багатьох істориків, він більшою мірою вирізнявся хитрістю, честолюбством, егоїзмом та поверховим розумінням суспільного життя, аніж властивостями, що мають бути притаманні політичному й військовому діячеві. На Чорній раді, що відбулася під Ніжином у червні 1663 року, саме ці риси дали змогу колишньому служці Хмельницького посунути зі свого шляху інших претендентів на гетьманську булаву і бути обраним у гетьмани Лівобережної України. Залишається додати, що це було зроблено за підтримки московського війська, командири якого отримали вказівку піддержати Брюховецького і поквапилися чітко виконати царський наказ.

Одразу після обрання гетьманом Лівобережжя Іван Брюховецький почав діяти вкрай агресивно й жорстоко – прибрав зі свого шляху колишніх конкурентів на гетьманську булаву. Події розвивалися так стрімко, що багато хто з дослідників порівнює наслідки Чорної ради 1663 року зі своєрідною революцією в козацькому середовищі – Брюховецький, закріплюючи успіх, дав дозвіл бідноті грабувати й фізично знищувати представників заможного козацтва. У короткі строки всі ключові посади на Лівобережжі опинилися в руках прибічників нового гетьмана, за допомогою шабель яких він і зійшов на вершину владного олімпу.

Обрання Івана Брюховецького в гетьмани було для Лівобережної України подією не менш сумною, аніж смерть Богдана Хмельницького. З перших днів новий гетьман визначив пріоритети у власній «зовнішній політиці». Згідно з ними він ясно дав зрозуміти, що законним володарем України віднині вважається московський цар, а він як гетьман не претендує навіть на найменшу автономію від Москви і можливість проводити незалежну політику. У своєму сліпому поклонінні владі північного сусіда Брюховецький досягнув значних «вершин». Дійшло до того, що в обмін на будинок у Москві і одруження на боярській доньці Брюховецький почав називати себе «нижайшою підніжкою царської величності», а згодом підписав так звані Московські статті, котрі ще міцніше прив'язали Україну до майбутньої Російської імперії.