Владислав Карнацевич - Битва під Конотопом

Нарешті, дуже різнилися політичні устрої та традиції України і Росії. Государі Московської держави зробили все для того, щоб встановити міцну одноосібну владу абсолютистського типу. Навіть високі чини називали себе холопами царя, іноземці повідомляли, що влада государя над своїми підлеглими переважає владу будь-якого монарха Європи. Чи була в змозі верхівка Московії погодитися на перебування в державі автономної одиниці, до якої прагнули представники козацької старшини? Чи могла поряд з уніфікованою політичною системою Росії існувати хоча б напівдержава, у якій діяли свої судові правила, свій соціальний і політичний устрій? Тим більш такий, який мала Гетьманщина, що виросла на традиціях козацької демократії – з виборністю старшини і гетьмана і волею значної кількості населення.

Протиріччя в баченні статусу України між козаками і царем виявилися ще на початку сумісної кампанії проти Речі Посполитої. Накази, що надходили до Чигирина від Олексія Романова, чітко показували його відношення до Хмельницького як до підлеглого. Тривогу викликали у російського уряду і дії полковника Івана Золотаренка, який воював тут в союзі з московітами. Білорусів приваблював державний і соціальний устрій України, багато хто переходив з полків білоруських шляхтичів до українських частин. На місцях на заклик козацького лідера поширювалися антифеодальні виступи селян, що силою здобували собі волю. Дехто з білоруської шляхти вже складали присягу на вірність Богдану Хмельницькому. Але ж це ніяк не влаштовувало кріпацьку Московію. Російське командування неодноразово вимагало від І. Золотаренка прискорити свої суто військові дії, що позбавило б його можливості проводити на визволених від литовців та поляків землях реформи на кшталт України. Але він продовжував виконувати стратегічний план свого керівництва, поширюючи сферу впливу гетьмана. В деяких відозвах його людей до місцевого населення говорилось навіть, що треба визнати владу Війська Запорозького, щоб «не дай Бог, не захотіла Москва своїх звичаїв і свого права», що примусить білорусів «тішитися тими ж статтями і правами, які його царська величність призволив і дав нашій Україні з паном гетьманом». Такі ж само проблеми виникали стосовно західноукраїнських земель, по яких проходили і українські і московські війська. Останні жорстоко поводилися з місцевим населенням, що намагався заборонити Хмельницький. Головне ж було те, що Бутурлін мав наказ Москви приводити до присяги цареві мешканців західних міст, а Хмельницький намагався поставити їх під свою владу. Гострі суперечки між полководцями мали місце під Львовом, який гетьман обстрілювати не хотів, а Бутурлін, навпаки, домагався штурму міста. Тим не менш, Іван Виговський на переговорах зі львівським магістратом говорив: «Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування». Слід думати, що така концепція не дуже влаштовувала московських поки ще союзників Війська Запорозького. Потім необхідність виводу військ зі Східної Галичини Хмельницький обґрунтовував небажанням «допустити до фортець московські гарнізони».

Того ж часу виявилися проблеми і з виконанням того пункту Березневих статей, де йшлося про кількість козацького реєстру. В нього передбачалося занесення 60 тисяч чоловік, але царський посланець почув від гетьмана, що складати такий реєстр в умовах війни неможливо. Хмельницький наполягав на тому, що зараз по факту козаками вважає себе значно більша кількість українців.

Ще одним чинником посилення українсько-російської напруги стала проблема Слобожанщини. Туди під час останніх війн на території України потрапило чимало козаків і селян, які або не хотіли перебувати в розорених землях, або не були згідні з політикою гетьмана Хмельницького (не треба думати, що цей видатний лідер впливав на українців лише вмовляннями). Гетьман нарікав московітам, що вони вкривають у себе цих біженців, але це не завадило царському уряду продовжувати заохочувати переселенців, звільняючи їх від податків і закріплюючи їх права на слобожанські землі. Проте, тут недоброзичливість була з обох боків. Москва теж мала повне право бути невдоволеною перебуванням в Україні багатьох втікачів з Росії – колишніх кріпаків. Військо Запорозьке не мало традиції видавати таких людей, бо й само було значною мірою складено з селян, що шукали волі.

Ми вже говорили про те, як український уряд не звернув увагу на вимогу Москви узгоджувати з нею зовнішню політику. Джерела свідчать, що ще до Віленського перемир’я Чигирин мав відносини, наприклад, зі Швецією. Царські урядовці були проти цих стосунків, але Богдан Хмельницький поясняв, що цей союз необхідний і Росії, і намагався підтримувати дружні відносини з далекою північною державою. Тоді московіти затримали послів, що були відправлені з України до Швеції. Згодом виникла ще одна проблема. В 1655 році гетьманський уряд вів переговори з посланцем від Польщі – до речі, родичем Івана Виговського – Федором Виговським. Незважаючи на явне порушення Березневих статей, тоді Москва не наважилася відкрито виступити проти цих переговорів. Влітку 1655 року гетьман вів самостійні і таємні переговори з представниками придунайських князівств. Нарешті, вже згадувалося, наскільки різними були позиції Росії і України до можливості продовження бойових дій в Польщі пліч-о-пліч зі шведами. В 1656 році Москва вийшла з війни з Річчю Посполитою, не порадившись з гетьманом. Зі свого боку Хмельницький увійшов в антипольську коаліцію, одна з держав якої (а саме Швеція) перебувала у стані війни з Москвою.