Друга польсько-українська, як і сербсько-хорватська, була війною у війні, що визначало особливості перебігу та поведінку основних учасників. Для українського визвольного руху, представленого ОУН та УПА, вона була однією з інших у межах Другої світової, нарівні із війною з німецькими окупаційними силами чи радянськими партизанами та радянською репресивною системою. Для польського підпілля протистояння з українцями теж розвивалося паралельно з боротьбою проти німецької окупації, але не лише проти неї. У межах загальної концепції відновлення кордонів довоєнної Польщі Армія Крайова діяла на білоруських та литовських теренах, котрі належали до 1939 р. Другій Речі Посполитій. Протистояння між польськими та білоруськими і литовськими підпільниками не набуло масштабів війни тільки тому, що ці підпільні рухи в 1942―1944 рр. були надто слабкими, а після відступу німців питання кордонів вирішували вже не поляки, білоруси чи литовці, а радянська влада.
Для українців війна з поляками була національно-визвольною, повстанською (тому й головним суб’єктом була Українська Повстанська Армія). Для поляків війна мала радше характер громадянської. Адже і польське підпілля, зокрема Армія Крайова та керівництво польського еміграційного уряду, якому підпорядковувалися ці структури, вели війну за відновлення Польщі в кордонах 1939 р. У своїх намаганнях вони натрапили на активний спротив українців, яких вважали колишніми громадянами Другої Речі Посполитої. З 1945 р. вже польська комуністична влада продовжила війну проти своїх громадян ― українців, що мешкали на теренах відновленої Польщі.
Це книга про останню війну між українцями і поляками. Останню не в сенсі «найближча до нас», а таку, після якої не буде іншої. Вірю, що ніколи знову наші народи не з’ясовуватимуть стосунки між собою за допомогою зброї. А для цього ми маємо спробувати зрозуміти, чому війна стала можливою тоді — останнього разу в 1940-ві. Для цього вона має перестати бути невідомою.
Від Першої світової до Першої польсько-української
Кожен, хто збирається писати про генезу польсько-українського конфлікту, ризикує постійно «провалюватися» углиб історії. Аби пояснити його перебіг під час Другої світової війни, потрібно поринути в аналіз міжвоєнних подій, щоб зрозуміти цей період ― проаналізувати польсько-українську війну 1918―1919 рр., побачити витоки цієї війни у суперництві бездержавних націй у складі імперій протягом XVIII—XIX ст., а джерела суперництва ― у польсько-українських війнах XVI—XVIII ст., дійшовши в такий спосіб аж до Болеслава Хороброго та Володимира Великого. Сподіваюся, що цим переліком я не встиг іще сформувати в не обізнаного зі світовою історією читача уявлення про особливо важкі стосунки між українцями й поляками і виняткову взаємну ненависть між ними. Насправді суперництво та конфлікти, що часом переростали у війни, характеризують взаємини практично усіх сусідніх народів. Їхнім джерелом є боротьба за взаємовиключні цілі. Історія Європи від Середніх віків до сьогодні ― це значною мірою війни між сусідами за суміжні спірні території чи за гегемонію одних над іншими. Тому з певністю можна сказати, що в польсько-українському суперництві немає нічого надзвичайного, воно не є свідченням виняткової ксенофобії чи взаємної ненависті.
Хоча були в цьому конфлікті особливості, притаманні лише йому, які надавали особливої гостроти. Одна з найважливіших ― тривала відсутність в українців та поляків власної держави, їхнє кількасотлітнє перебування у складі чужих імперій. Владуща імперська верхівка, користуючись давнім принципом Divede et impera! («Розділяй і володарюй!»), часто свідомо підтримувала суперництво або конфлікти між ними, полегшуючи собі таким чином утримання контролю над обома поневоленими народами. Та й самі нації не цуралися використовувати у боротьбі проти суперника третю сторону ― імперії. Коли французи, англійці, німці, іспанці та інші європейські народи поступово звикали до взаємного співжиття, вчилися розв’язувати суперечки інакшими, аніж війна, способами, антагонізм між українцями та поляками штучно підтримувався і наростав, не маючи жодного розв’язання.
Інший важливий момент, що істотно вплинув на перебіг протистояння, також є наслідком тривалого бездержавного статусу українців і поляків. Національне самоусвідомлення обох народів у складі імперій було справою окремих ентузіастів, а не відбувалося в межах держав, як у, наприклад, Франції, Іспанії, Німеччині. Тож період формування модерних націй для українців та поляків розпочався без окреслених сфер національного впливу на суміжних територіях, які в майбутньому стали основним джерелом конфлікту. Українці говорили про Галичину та Волинь як одвічні українські землі, де були автохтонним населенням, вважали їх своїм П’ємонтом, одним із джерел розвитку національного руху. Поляки, кажучи про Волинь та Східну Малопольщу, наголошували на багатьох роках життя тут і неабиякому внеску в розвиток цих місцевостей.
Читать дальше