Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Тим часом справа сімейного статусу Розанди набуває нового несподіваного повороту. Вольова дружина Лупу, домна Тодора, котра деякий час приховувала смерть зятя, аби не розохотити козаків до захисту Сучавської фортеці, згодом, коли про трагічний фінал Тимоша все ж таки стало відомо у війську, пішла навіть на те, що пообіцяла руку щойно овдовілої, до того ж вагітної домни Розанди козацькому полковнику Миколі Федоровичу, котрого козаки обрали своїм наказним гетьманом. Розанда скорилася волі мачухи. Проте навіть такий неординарний поворот сценарію вже не міг допомогти втримати оборону. Дев'ятого жовтня козаки вимушено здали фортецю ворогу. Щоправда, своєю хоробрістю вони завоювали право покинути Сучаву зі зброєю в руках, забравши з собою в Україну й тіло гетьманича Тимоша.

Разом з похоронною процесією в Україну повернулася й Тимошева вдова. Тут, у Чигирині, якраз напередодні похорону гетьманича, що відбувся 27 грудня 1653 р., Розанда народила на світ двох хлопчиків-близнюків. Разом з ними вона деякий час проживала в Суботові, згодом перебралася на помешкання до подарованого Богданом Хмельницьким Зіньківського Ключа, що на Полтавщині. А ось подальші відомості про Розанду досить непевні. Ширились чутки, що начебто 1660 р. молодший брат Тимоша, тодішній гетьман Юрій Хмельницький, видав братову дружину за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі в польського короля, а згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ'я та змінив своє прізвище на Андрія Антоновського. Від шлюбу з Антоновським — знову ж таки начебто — Розанда мала сина Петра. Деякий час проживала над Дністром, у містечку Рашкові. Коли до влади в Молдавії прийшов її брат Стефан, він намагався забрати сестру до Ясс, навіть присилав для цього спеціальний ескорт. Проте козаки відбили молдаван від Рашкова, і Розанда й надалі залишалася в Наддністров'ї бентежачи уяву навколишніх поголосками про її незліченні скарби. Власне, саме вони — чи то справжні, чи видумані багатства молдавської княжни — й спричинили трагічний фінал і так не вельми радісного перебування Розанди в Україні.

Під час завірюхи громадянської війни, що панувала в Україні в середині 1660-х рр., якась козацька ватага захопила Розанду в полон, вимагаючи показати їм, де заховані скарби старого Лупу. Будучи жінкою вольовою, княжна, як стверджує Самійло Величко, відмовилася ділитися добром свого батька з нападниками, сміливо заявивши їм у вічі: «Волію за ліпше, аби земля бездушна володіла скарбами моїми , аніж ви , вороги мої». Саме ці слова, на думку Величка, і стали останніми, вимовленими Розандою на цім світі. А ось історичні джерела молдавського походження переконують у тому, що Розанді все ж поталанило повернутися на батьківщину, і саме там вона провела наступні двадцять років свого життя. Аж поки під час одного з польсько-молдавських конфліктів домна Розанда не була захоплена польськими вояками в полон і не скарана на смерть — уже як невістка ненависного їм гетьмана Хмельницького.

Оговтавшись від батозького погрому, Ян II Казимир енергійну підготовку до нової війни з українським козацтвом розпочав уже влітку 1652 р. Але, слідуючи сценарію 1651 р., початок війни 1653 р. було покладено зимової пори. Очолити авангардні коронні війська (усього близько восьми тисяч жовнірів), що вже посеред зими 1653 р. вирушили в Україну, було доручено надзвичайно досвідченому, вольовому й рішучому, а при цьому й надзвичайно безжальному коронному обозному Стефану Чарнецькому. І варто сказати, початок кампанії вповні виправдав містичні очікування Яна II Казимира. Чарнецькому вдалося здобути цілий ряд міст і містечок на теренах Східного Поділля — Паволоч, Борщагівка, Погребище, Животів, Самгородок, Немирів, Кальник, Балабанівка, Ягубець.

Але вже в березні 1653 р. під Монастирищами полковнику Івану Богуну вдалось спочатку зупинити наступ коронних військ полковника Чернецького на Умань, а потому й загалом витіснити нападників з Брацлавщини. Прагнучи розвинути успіх, Хмельницький у 20-х числах травня на чолі 30 тисяч вояків вирушає з Умані в похід проти короля, який збирав війська під Глинянами, у Галичині. Доргою до нього приєдналася ще 15-тисячна татарська Орда. Не зустрічаючи серйозного опору розрізнених польських гарнізонів, гетьман звільнив з-під влади короля майже все Подільське воєводство та східні райони Руського.