Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Окрему, доволі похмуру сторінку в літопис обопільної ненависті й виливу нелюдської люті вписав і шляхетський улюбленець магнат з України князь Ярема Вишневецький. Козацьке повстання застало князя в резиденції його неозорих володінь на Задніпров'ї, містечку Лубни. У його розпорядженні була вельми потужна 6-тисячна армія, яка могла конкурувати не з однією монаршою армією в Європі. Але звістка про розгром коронних гетьманів під Корсунем мала такий потужний резонанс серед підданих князя, що він — людина загалом хоробра, щоб не сказати відчайдушна, — вирішив за краще негайно відступати на Правобережжя. На чолі військ князь Ярема рушив на Переяслав і Чернігів і під Любечем переправився на правий берег Дніпра. Далі його марш, позначений густим кривавим слідом, проліг через Овруч і Житомир на Брацлавщину, де була решта його маєтків.

Невдячна роль першого місця, де український князь, нащадок славного православного роду, вчинив показове жертвоприношення одновірного православного люду, випала містечку Погребище. Саме тут 18 червня за наказом Вишневецького було жорстоко покарано всіх, у кому запідозрили учасника селянських бунтів. Війта й священиків містечка посадовили на палі. Міщанам «руки рубали , на палю саджали, шиї рубали — і що там виробляли , страшна річ оповідати і писати», — переповідав сучасник тих трагічних подій, до речі загартований у сприйнятті сцен насильств коронний жовнір.

Розправившись із бунтівниками у Погребищах, князь пішов на Прилуки, а окремий загін скерував на Немирів. Здобувши останній, надвірні жовніри Вишневецького знищили кілька сотень повстанців; решті вдалось відійти до Вінниці та Брацлава. Невдовзі в тому ж таки Немирові козаки полковника Кривоноса перебили відправлених за продовольством драгунів Вишневецького. А князь Ярема, довідавшись про це, настільки розлютився, що відправив під стіни непокірного міста півторатисячний загін із наказом « витяти винуватого й невинного, а місто спалити».

Після смерті Владислава IV у травні 1648 р. в Речі Посполитій запанував стан безкоролів'я, або міжкоролів'я ( interregnum), який уже апріорі не сприяв консолідації зусиль шляхти на загальне благо. Крім того, за часів міжкоролів'я вступали в дію принципово нові форми організації державної влади, а шляхта дробилася на фракції, намагаючись посадити на королівський трон свого кандидата. Нові форми організації владних відносин передбачали відхід від державного керма попереднього уряду на чолі з великим коронним канцлером та зосередження влади в руках найвищого в Речі Посполитій достойника римо-католицької церкви — примаса Польщі та Литви, почесний титул якого з 1417 р. належав духовній особі, котра очолювала Гнезненське арцибіскупство. Але на той час, як на біду, примасом був 76-літній владика Мацей Лубенський, котрий за станом здоров'я не міг повноцінно виконувати обов'язки щодо керування державою, тим паче у такий складний час.

За таких обставин важелі влади перебрав на себе великий коронний канцлер у роки королювання Владислава IV Єжи Оссолінський. Звичайно ж, Оссолінському не бракувало ані енергії, ані креативу, ані досвіду в керуванні державним кораблем Речі Посполитої. Утім, як на ті складні умови, бракувало прерогатив і, як це не прикро було канцлеру усвідомлювати, авторитету й поваги шляхетського загалу. А коли наприкінці травня до Варшави докотилася трагічна звістка про погром гетьмана Потоцького під Корсунем, Оссолінському забракло також витримки й державної мудрості.

Власне, цього разу він вчинив так, як того вимагав політичний момент: скликав до столиці сенаторів і шляхту, аби якнайшвидше ухвалити рішення про збір нових екстраординарних податків, а крім того, про вербування нового війська та мобілізацію посполитого рушення (загального шляхетського ополчення). Але, зважаючи на ту обставину, що подібні рішення міг ухвалювати лише сейм Речі Посполитої (а в період міжкоролів'я — генеральна конвокація), усе скидалося на те, що Єжи Оссолінський, грубо порушивши норми шляхетської демократії, самочинно зібрав і провів сейм! Такої наруги над законом, навіть незважаючи на екстраординарність ситуації, жоден шляхтич Речі Посполитої стерпіти не міг. Отож і всі земські сеймики, що відбулися на початку літа 1648 р., цілком прогнозовано вибухнули з цього приводу праведним гнівом.