Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Як колега, я можу за них поручитися», — сказав він і підморгнув нам.

Міліціянт спитав, чи не було в нас проблем дорогою з Переславля. Це запитання підтвердило нашу з Нагорські підозру, що купу гравію на єдиному шляху між Переславлем і Берендеєвим було насипано невипадково. Потім він порекомендував нам виїхати звідси до настання темряви, щоб не мати труднощів на зворотньому шляху. І додав, що тут, у Берендеєві, нема на що дивитися — жодних історичних пам’яток.

Ми вийшли до машини й обстежили колесо, яке, як ми пізніше дізналися, було продірявлено ножем. Поки ми його міняли, міліціянт настирливо крутився поруч і наприкінці додав ще один коментар щодо Мюльберга. «Ви могли б знайти собі кращого друга, — сказав він. — Я його знаю. Поганий тип. П’є багато».

Це дивне зауваження міліціянта підкреслило вразливість Мюльберга. Коли ми сіли в машину, я був під враженням від моторошності цієї країни, яка може проковтнути людину і через тридцять три роки раптом виплюнути її назад.

Якось увечері, коли я засидівся допізна в редакції газети Financial Times , мені зателефонував Михайло Бердников, який попросив мене зустрітися з ним у центрі Москви, вдома в однієї жінки, яку він лікував. Я вийшов із редакції й на початку 12-ї години ночі прибув до старого будинку, де в темному кам’яному вестибюлі висіла розбита люстра, а довгий ряд синіх поштових скриньок біля мармурових сходів свідчив про те, що цей будинок перетворився на «мурашник» із комунальних квартир.

На вході до квартири 16 якийсь молодий чоловік сидів із цигаркою в потертому кріслі, а неподалік стояла й розмовляла по телефону жінка в халаті. Мене зустріли Михайло та Петро Резниченко. Вони провели мене довгим коридором і відчинили двері до вузької кімнати. Там, на ліжку біля стіни, затиснутому між нічним столиком і шафою, я побачив сиву голову на брудній подушці. Стара жінка намагалася підвестись, і я розгледів роззявлений рот із пожовклими зубами, гладкі щоки та лагідні сірі очі.

Я підійшов до ліжка, і Ганна Ізраїлевна, приятелька Бердникова, простягнула тверду руку й потиснула мою. Вона попросила Бердникова допомогти їй сісти, і Резниченко поклав її ліву руку в пов’язку.

«Вибачте, — сказала вона, — це не від розпущеності, а через хвилювання від присутності нової людини». Ганна Ізраїлевна сіла з Михайловою допомогою, і я зрозумів, що вона мимоволі помочилася в ліжко.

Я відвернувся й став роздивлятися маленьку кімнату, в якій було щось затишне. Шафи були забиті особистими речами Ганни Ізраїлевни, а згори лежали ще й купи книжок. На столах стояли пляшечки з ліками, на електричній плитці закипав чайник. Я сів на стілець біля ліжка.

«Я глибоко шаную Англію, — почала вона, — за природну порядність англійського народу».

Я перервав її та пояснив, що я американець.

Повагавшись, вона додала, що Америку теж шанує. «Але, — продовжувала вона з певним наголосом, — Ви не можете зрозуміти того, що розуміємо ми в Росії. Можливо, Вам відомо, що від 5 до 10 мільйонів людей загинуло під час колективізації, ще 20 мільйонів — під час війни, а ще 20 мільйонів ми вбили самі, але зрозумійте мене правильно — Ви можете лише з подивом спостерігати, Ви не здатні зрозуміти, що це означає, бо Заходу бракує духовності, щоби збагнути, що тут відбувалося».

Її почало мимоволі лихоманити, а підборіддя затремтіло.

«Ви на Заході настільки переймаєтеся матеріальним збагаченням, що самі гарантуєте своє духовне зубожіння. Люди тут страждали, ми майже нічого не маємо, але із цими стражданнями прийшло розуміння, якого у вас, західних людей, не буде ніколи, бо ви не жили так, як доводилося жити нам».

«Міша, — покликала вона тихо, і Бердников підійшов до неї. — Вибач мене, я дуже втомилася». Бердников допоміг їй знову лягти. Вона зітхнула, і я зрозумів, що її слабкість змушує нас завчасно завершити бесіду. Я підвівся, й Ганна Ізраїлевна вимовила: «Сподіваюся, я Вас не образила тим, що сказала... Зробіть таку ласку, дозвольте Вас поцілувати». Я схилився, й вона поцілувала мене в щоку. «Будьте здорові, приходьте ще».

Палке бажання жити заради ідеалу було характерним не лише для окремих людей у Радянському Союзі. Прагненням до якогось вищого сенсу життя відзначалися люди з усіх верств суспільства. Саме це зробило радянських громадян довірливими й жертовними, психологічно далекими від прагматизму меркантильного Заходу.