Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Після двомісячного перебування в тюремній лікарні, де Корягін одужував після свого голодування, його знову повернули до в’язниці. Але випробування його волі на цьому не завершилися.

Двадцять першого березня 1984 року чистопільські політв’язні оголосили одноденне голодування на знак протесту проти утисків, і кількох із них, у тому числі Корягіна, кинули до карцеру. Він негайно оголосив, що продовжить голодування до кінця свого тюремного терміну, тобто ще 14 місяців. Усе повторилося знову: впродовж двох місяців Корягіна годували через трубку, а на третій місяць його життя вже вдруге висіло на волосині. Одного дня до його камери зайшов співробітник КДБ і розповів Анатолію, що його син Іван став учасником якоїсь бійки в Харкові й міліція збирається звинуватити його в хуліганстві. «Вашого сина судитимуть. Його доля залежить від Вашої поведінки. Давайте поговоримо на цю тему». Проте Корягін знову відмовився від розмов із КДБ.

Після шести місяців насильного годування тюремники вдягай Корягіну кайданки, що затискалися на його руках, схожих на руки скелета. Це завдало йому нестерпного болю, й він плюнув одному з них в обличчя. Його негайно звинуватили в спротиві, й начальство зібралося знову віддати Корягіна під суд.

Втім, вийшло так, що перспектива суду врятувала йому життя. Як правило, перед судом в’язні проходили медичний огляд, і лікар, який оглядав Корягіна, порадив примусово годувати його двічі на день, щоби на суді він мав більш-менш прийнятний вигляд. Суд виніс вирок — ще два додаткових роки в колонії, а після цього тюремники знову стали годувати Корягіна раз на 4–5 днів. Однак того додаткового харчування, яке він отримував перед судом, вистачило, щоби його життю більше нічого не загрожувало.

У червні 1985 року, відбувши свій термін у в’язниці, Корягін прибув до трудового табору «Перм-35». Він припинив своє голодування і був поміщений до табірної лікарні, де познайомився з Василем Овсієнком, українським націоналістом. Той розповів Корягіну, що чув про його тривалі голодування, й повідомив про смерть Василя Стуса, Олекси Тихого та Валерія Марченка. Всі вони померли після тривалого перебування в карцері. «Я не раджу Вам і далі оголошувати голодування, — сказав Овсієнко. — Бережіть своє життя. Хтось має давати свідчення».

У другій половині 1986 року тиск на політв’язнів у колонії «Перм-35» різко посилився. Начальство стало кидати їх до карцеру за найменше порушення правил. Водночас ув’язнені продовжували помирати через відсутність належного медичного догляду. У червні 1986 року політичний в’язень із Києва Михайло Фурасов помер від гострої уремії, не отримавши своєчасної допомоги лікарів, що спонукало багатьох його товаришів по колонії оголосити голодування.

Адміністрація робила все, щоби домогтися від в’язнів «зізнання» і переконати їх співпрацювати з КДБ, аж раптом утиски послабшали, й у таборах стали поширюватися чутки, нібито незабаром усіх звільнятимуть.

Тюремники почали вмовляти ув’язнених писати заяви з проханням про помилування. «Навіщо Вам тут залишатися? — казали вони. — Лише підпишіть заяву і можете йти геть». Те саме повторювали «стукачі»: «Зараз перебудова. Можна й підписати. Чому б ні?» Нарешті 17 січня 1987 року Корягіна і ще двох в’язнів повезли до міста Пермі, де прокурор сказав Анатолію, що влада вирішила його звільнити. Все, що від нього вимагали, — це підписати заяву про те, що він не повернеться до колишньої діяльності.

«Навпаки, — сказав Корягін, — я обіцяю, що в разі звільнення я наступного ж дня відновлю свою колишню діяльність».

З Пермі Корягіна перевезли до Києва, до слідчого ізолятора КДБ. Тут йому зробили ту саму пропозицію, і він знову відмовився. «Я вважаю цю пропозицію огидною і не збираюся писати жодного слова», — сказав Корягін.

Дванадцятого лютого він розпочав нове голодування, а 15 лютого його знову викликали до прокурора, який сказав, що його справа владнається впродовж тижня. Вісімнадцятого лютого Корягіна вивели з камери й машиною відвезли на вокзал. Один із супровідників вийшов із авто разом із ним і довів до входу, «їдьте додому, — сказав він. — Вас звільнено».

Латвійський націоналіст Яніс Барканс прибув до трудової колонії в Латвії морозним зимнім днем. Після реєстрації його відвели до одного з дерев’яних бараків, мешканці якого викликали в нього жах своїм виглядом: вони були схожі на в’язнів нацистського концтабору.

Барканс був заарештований КДБ у Виборзі за спробу перетнути радянсько-фінський кордон і засуджений до 18 місяців колонії суворого режиму. Цей латвійський табір призначався для звичайних злочинців, але Барканс залишався там під наглядом КДБ.