Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

— Мій син спершу вважався зниклим безвісти 5 вересня: тоді багато хлопців після того бою між Щастям і Металістом зникли безвісти чи просто вважалися такими. Кілька десятків.

Лише за кілька місяців після похорону сина у Львові жінка таки погодилася зустрітися і розповісти про сина, про ті довгі пошуки й нарешті знайдений спокій душі своєї дитини.

— У якийсь момент я зрозуміла, що мені, мабуть, треба шукати не сина, а його тіло. Але це мені було дуже тяжко прийняти, тому я поступово для себе починала це просто проговорювати, що так може статися, що так скоріш за все і є. Але, чесно вам скажу, і досі якась жаринка всередині горить і надіється, що мій Олексійко таки десь є живий.

Востаннє син дзвонив матері рано-ранесенько п’ятого вересня, у день смерті. Того дня вранці багато родин відповіли на останні дзвінки від своїх рідних: то був час нетривалого перепочинку й такого-сякого мобільного зв’язку. Ніхто тоді не думав, що для декотрих ті дзвінки будуть прощальними. Хоча, можливо, і розуміли, що таким може бути кожен такий дзвінок. А потім Олексій зник назавжди.

— Спершу вважався в полоні, навіть двічі був у списках на обмін полоненими, а потім його визнали зниклим безвісти. Ну, уявляєте собі, мій стан, коли ти обидва ці рази сидиш і чекаєш, чи обміняють сина, а з’ясовується, що й не було його в тому полоні. з того часу майже два роки ми шукали його: щодня дзвонили волонтерам, побратимам сина, набирали прифронтові й не тільки лікарні, морги та й частину його воєнну, а потім здавали аналіз для експертизи. А тепер лежить мій Олексійчик землі... лежить, а я не вірю, що то він. Мені все здається, що він ивий.

Звісно, про обставини бою одразу мамі ніхто достеменно не розповів: вона чула хіба оце липке слово «засідка», яке частенько звучало в новинних сюжетах з фронту — «українські військові потрапили у ворожу засідку під Щастям». Зараз пані Люба впевнено називає цю засідку «котлом», про який мовчать і не часто згадують.

— То мені згодом вже розповідали ті хлопці, які вижили, тих боях. Казали, що десантники рушили виручати-рятувати «айдарівців», які потрапили до тої зас... — одразу виправляється, щоб продовжити. — До того котла під Щастям. Знаю, що добровольців повністю розбили і, здається, лише троє з них вижили. Вижили й попросили про підмогу нашу «вісімдесятку». Був наказ — їхати на підсилення. Але ті бойовики оточили українців з усіх боків. Тоді мій син, як я тепер уже знаю, їхав у першому, розвідувальному БТРі, а коли розпочалася стрілянина, то він зістрибнув із броні й побіг. Олексіїв товариш Ігор якось розповідав, що так гукав сина мого, що голос зірвав, але той його не чув. Може, просто сина контузило, і він не чув Ігоря, або шок був, але хто тепер про це дізнається. А тоді, каже Ігор, Олексій перезарядив свого автомата і рушив у бік 129-го БТРу, який тільки-но були підірвали.

Ця розповідь — якраз про ту останню мить, коли його бачили побратими. Бачили живим. Ігор отримав дуже важке поранення і вже нічого не пам’ятав про Олексія. Окрім оцих кількох моментів до того, як влучили і в нього.

Та й сама пані Любов не хотіла розпитувати Ігоря, бо це все надто важко чути для неї і згадувати для Ігоря і хлопців, що вийшли з того котла. Вона це добре розуміє: з кожною розповіддю, ожними новими подробицями і споминами це усе доводиться переживати знову.

Ніби кожного разу — ще одна смерть сина...

ІВАН ЛЕМЕЩУК (20.01.1993 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Що загинув — сказали відразу, а тіла не привезли.

Аж 11-го вересня. У півзакритій труні хотіли хоронити, бо казали, що ноги крепко перебиті. Але хоронили в закритій, та й не було там, на що дивитися — мішок із людським м’ясом віддали мені й сказали, що то мій внук, мій Ваня. Як я мала його пізнати? Повірила, та й все — похоронила з усіма почестями, друзів багато його на похорон приїхали. Тільки я того похорону на очі вже не бачила, і не пам’ятаю нічого, що тоді було там, хто приходив. Бо таке мені було горе, що вам не передати. Я похорон бачила потім — показали мені в інтернеті — і відіо, і фотографії. Горе... то було для мене таке нечекане горе, ніби то мене разом із ним убивали й хоронили.

Лідія Корніївна дізналася про смерть Івана від його дівчини Галинки, яка мешкала у Львові. Не військова частина її сповістила, а побратим хлопця. «Галю, Вані нема», — почула дівчина й кинулася обдзвонювати усіх навколо. Бабуся не вірила й почала набирати онучка й сама: гудки йшли, але ніхто не відповідав.