Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Той день у Вікусі був день народження, і я поїхала купити їй торт: і от йду я з тим тортом і ловлю на собі погляди знайомих людей навколо, які, виявляється, уже все знали, і я починаю розуміти неминуче. Вони мовчать, а я їм мимохіть усім кажу «це не правда, він живий, Стьопа живий, чуєте?» А вони хіба мені кивають... Заходжу я в маршрутку, а там водій — Стьопин друг: і я бачу в лобовому склі його очі й починаю усвідомлювати найстрашніше. «Ти теж віриш у всі ті плітки, що Стьопи нема? Він живий!» — казала йому Мар’яна й підвищувала голос, хотіла заперечити, а сил ніби бракнуло. Водій мовчав.

— Я вибігла з тої маршрутки й не могла дійти додому, так мені стало погано через усі ті погляди. А біля дому зайшла ще в магазин, де зустріла нашого спільного знайомого, він побачив мене й заплакав, опустив очі й пішов, нічого не сказавши. Я прийшла додому й розповіла все мамі, вона намагалася і мене, і себе заспокоїти, що нема ніяких підтверджень, а здогадки — то не факти, треба надіятися.

За кілька годин після повернення Мар’яни додому усі здогадки й чутки підтвердилися: до Степанової хати приїхала «швидка», хлопці з військкомату, родина, друзі — вони й справді вже знали, що Степан загинув. І тільки коли воєнком озвучив страшну правду,

Мар’яна повірила, що тепер житиме без свого Стьопи. Поруч була і доня Віка — у свої шість вона все зрозуміла.

— Його хлопці, які вижили, потім уже, після похорону, мені розповідали, що після обіду 5 вересня вони отримали наказ повертатися з Веселої Гори в бік Щастя, а коли їхня колона рушила — розпочався обстріл.

Мар’яна переповідає лише свідчення про загибель чоловіка. Насправді ж усіх подробиць їй досі не відомо.

— Стьопин БТР зупинився, бо хлопці помітили на дорозі пораненого вояка й хотіли його підібрати. Припускаю, що це саме в момент тієї зупинки снаряд і влучив у Стьопин БТР: хлопці ухилялися і закривалися руками й тим самим прикривали одне одного від обстрілу. Так вийшло, що фактично весь удар взяв на себе Степан. Таке непросто казати, не будучи там, але, підозрюю, він закрив їх собою і, може, навіть врятував. Вони живі. А Стьопа мій...

Мар’яна розплакалася, і в ту мить до неї на коліна вистрибнув Сергійко. Хлопчик ніби відчув, що мамі зле й тяжко. Він відклав диктофона, яким бавився весь той час, і обійняв маму за шию. А потім вихопив із маминих рук Степанів портрет із чорною смужкою навскоси й притулив до себе.

— Сергійку, ти знаєш, де твій тато? — звернулася крізь сльози вона до сина.

— А вот він! — вигукнув Сергійко, взявши портрет на витягнуті руки й показуючи пальчиком на усміхнене обличчя Степана. — Дай мені самому тата потримати, — додав він.

— Степан втратив багато крові. Медики спершу ампутували йому руку, але голова та всі внутрішні органи були побиті осколками. Його не змогли врятувати. Впала моя стіна, і для нас усе змінилося: для мене, для дітей. Без нього боляче й важко, ти ж розумієш, що це кінець — Стьопи мого більше не буде, і ми лишилися самі... я, Віка і Сергійко.

ОЛЕКСІЙ ВАЩУК (22.05.1980 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Любов Ващук шукала й чекала свого сина два роки — два несамовито важкі роки, коли не знаєш, чи живий він чи мертвий, у полоні чи десь переховується в полях й містечках окупованого Донбасу. Два роки мати не могла поставити свічки за упокій, бо надіялася на диво. Два роки мати молилася за здоров’я свого сина й не могла одягнути чорної хустини. Кожного ранку пані Люба прокидалася і дивилася на телефон — ану ж, подзвонить він, її Олексійко; два роки серце билося швидше, коли телефон дзвонив чи коли хтось стукав у двері її маленької квартири, бо кожного разу одна думка — а може, він? А може, прийшов? Але дива не сталося...

Рівно через два роки після вересневої біди під Цвітними Пісками згорьована пані Любов отримала позитивний результат ДНК-експертизи: тіло її сина знайшли, воно лежить похованим на невеличкому кладовищі в сосновому лісі під Старобільськом, на Луганщині, на кладовищі невпізнаних вояків, чиї душі чекали на маму, дружину, дітей. Тут вони шугають безіменними між гострих соснових гілок, струнких стовбурів і простих дерев’яних хрестів із чорними маленькими табличками з номерами та аписами «Вічна пам’ять». Вояка «вісімдесятки» Олексія Ващука тут поховали під номером 246 майже одразу після загибелі.

Його мати — втомлена горем жінка зі слабким серцем, знаходила в собі нелюдські сили ці два довжелезні роки просто шукати, увесь час шукати, постійно шукати, безупинно. Не маючи надії, жодної: ім’я Олексія було кожного разу в іншому списку — то живих, то мертвих. Від тих переживань і щоденного сподівання на повернення одного дня з полону, надламалося ще дужче її здоров’я: вона раз по раз потрапляла до лікарні, але коли поверталася додому, то продовжувала шукати сина, навіть коли всі навколо змирилися, що його вже нема, що він не повернеться і лежить у котрійсь із братських могил, можливо, навіть на окупованій території.