Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

Командир взводу снайперів «Адам» пережив свого друга й побратима «Фотографа» на три тижні: старшина Максим Ридзанич загинув 20 березня біля села Опитне, під самим Донецьким аеропортом. Українські військовики потрапили в засідку ворожої ДРГ, і Максим із побратимами побіг на допомогу. Він ледь встиг наблизитися до посадки, як його прошила автоматна черга й куля залетіла під бронежилет. Він загинув разом із ще зовсім молодим хлопчиськом «Геркулесом» — Євгеном Рєпіним.

Додому Максим приїздив двічі: першого разу — на день народження старшого сина, зробив йому сюрприз у грудні 14-го. І тоді він сказав, що має повертатися й тримати оборону, щоб його «діти могли жили тут спокійно й ходити до школи, а під Києвом не було російського війська». Тому повернувся. А вдруге Максим приїхав хоронити свого друга Володю Гнатюка на початку березня.

— Він змінився і зовнішньо, і психологічно: в очах — пустка, перед тобою ніби не кохана людина, а абсолютно чужий чоловік. Ми дивилися одне на одного й просто мовчали, ми не могли підібрати слів. А до того я сильно нервувала, бо він майже тиждень не виходив на зв’язок. І лише Красота набрав мене й сказав: «Іра, не хвилюйся, з Максимом все добре. Коли він повернеться, то все тобі пояснить і ти все зрозумієш». Так і вийшло.

Максим був у Києві тоді три дні й останнього дня вони з друзями та сім’ями зібралися в улюбленому закладі Максима. Мовчазний «Адам» почав поволі оговтуватися від втрати друга. Він розповідав про аеропорт, про вихід його групи в січні.

— Він говорив, як на пожежному депо їх залишилося семеро, як вони бачили, коли здавалися в полон, — пригадувала Ірина. — Група Максима виходила в ніч з 23-го на 24-те, у повному оточенні, і сепаратисти чітко знали про це, але не знали кількості. А їх було семеро... усього семеро: п’ятеро з групи Максима й двоє кулеметників з іншої групи. Вони вже знали, що Кузьміних у полоні, і можете уявити стан хлопців у лігві найман­ців. Але Максим усе чітко продумав, як їм бути. Зв’язку не було, і про них згадали лише 23—го числа, дякуючи тодішнім командувачам Віталію Баранову та Володимирові Красоті: вони на свій страх і ризик прийняли рішення відправити туди зв’язкового. Максим не знав його, і він саме з хлопцями почав вихід уночі, уже добре прорахований: тоді трапився такий казус, що того зв’язкового сприйняли спершу за сепаратиста, і допоки комбат не вийшов на зв’язок, Максим був на грані, щоб стріляти. А перед виходом була така мить, що вони зрозуміли: уже все — бк, вода і їжа практично вичерпалися. Максим став розпитувати хлопців, чи вони не бояться померти. Хлопці на адреналіні, звісно... але страх був у кожного. І коли, нарешті, вони дійшли серйозної розмови, то домовилися, що лишають на собі по одній гранаті, і якщо підходять російські військові, то вони якомога ближче їх підпускають і підриваються разом із ними. Вони змогли замінувати периметр вежі й фактично чекали. І для мене було страшним оце розуміння, що його уже в той час могло біля мене не бути. Я тоді сказала до себе: «Ну, все — вже гіршого бути не може». Перша ротація — складна й напружена в ДАПі, друга — коли під завалами залишилося стільки наших хлопців... я думала, що це все Бог його, мабуть, береже, і з ним уже нічого не трапиться. Я для себе й усім навколо сказала: жодного слова, жодної думки про те, що він може не повернутися. Коли він йшов на полігон і вже мав їхати, я йому кажу: «Повертайся живим і неушкодженим», на що він відповів: «Як я можу не повернутися? У нас троє дітей!!!»

ЄВГЕН РЄПІН («ГЕРКУЛЕС») (18.08.1994 — 20.03.2015).

81 ОАЕМБр

Під час бойового зав­дання під донецьким Опитним, прикриваючи пораненого по­брати­ма, «Геркулес» упав біля командира «Адама» — ворожий кулемет із декількох метрів поцілив у шию. «Адама» ж скосила автоматна черга. Вони обоє їхали рятувати хлопців, які потрапили в засідку. Але ворог аж надто ретельно підготувався і був готовий зустріти підмогу українців.

...Женя стояв на обороні Водяного, що під самим Донецьком. Потім деякий час був у Донецькому аеропорту. Матері не розповідав: із братом двоюрідним ділився більше. А з матір’ю йому завжди було весело, іноді він так сміявся, що вона трохи лякалася, як йому насправді: чи весело дійсно чи то сміх такий від страху.

— Женя, ти що закурив? — почула мати синів тяжкий і незвичний вдих.

— Ма, а ти звідки знаєш? — здивувався Женя і аж закашлявся від несподіваного питання.

— Та я синку, чую ж, як ти дихаєш. Нащо тобі то?