Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

— Та, мамо, мені легко кинути; як почав легко — так і кину, — спокійно відповідав Женя, але мати підозрювала, що чогось син не каже, бо не так просто затятому спортсменові отак раптом взяти й закурити.

— Як там, сину? Скажи правду!

— Ой, мам, дали мені в помічники кулеметника такого маленького хлопчика, що мені його шкода, — підсміювався Женя. — То я того кулемета сам ношу. Мене, мамо, наймолодшого, поставили старшим у розвідроті, уяв­ляєш?

— Ну не даремно позивний у тебе «Геркулес».

— Мам, ти не представляєш, — хвалився Женя. —

Я в 20 років уже камандір, представляєш?

— Камандір...

Тетяна Василівна продовжувала слухати Женині враження і захват, а сама пригадувала той день, як Женя їхав на війну, як одягав форму і як того дня до них у гості приїхала сестра її й подруга з чоловіком.

— І я йому, високому такому, от сюди, навіть не до шиї, так впала на груди йому... я так тримала ту форму, так тримала... Я тоді зламала три нігті, так не могла його відпустить. І рідні мені ще кажуть: «Боже, що ж ти його так тяжко відпускаєш? Не можна так дитину тяжко відпускать». А я не могла інакше. І дивилася, знаєте, як в останній раз. А він мені: «Мам, да шо ти... я вернусь». Шуткував завжди: «Ма, я вернусь: трохи послужу, і вернуся». Але потім він подзвонив до свого брата, мого племінника, і казав: «Ти знаєш, тут так страшно...» Та ясне діло, що він міг у двадцять років там ще побачити? Такий молодий... І я так сумую за тією його молодістю, але я ним і горджуся, що він цілеспрямовано йшов туди й справді був вихований в такому дусі, що найбільше любив Україну. Як в тій пісні — «На могилі моїй посадіть молоду яворину»... чогось вона мені так про нього нагадує. А він мені казав завжди: «Мам, не плач, бо не буду дзвонити тобі». А я не можу стримати сліз... і він: «Мам, я не можу дзвонить, якщо ти плачеш, чуєш?».

Женя встиг набрати маму восьмого березня 2015-го, привітав її зі святом і вибачився, що найближчі кілька днів не матиме зв’язку.

СЕРГІЙ МИХАЙЛОВ (22.04.1977 — 20.03.2015). 80 ОАЕМБр

— Сергій, — скрикнула жінка й підбігла до телефону, який лежав на серванті.

Але то був не Сергій.

— Оля... — жінка впізнала трохи захриплий голос чоловікового побратима, лиш не могла згадати ні імені його, ні позивного.

— Я слухаю тебе, щось сталося?

— Сергія більше з нами нема... — глухий, ніби з труби чи підземелля, голос побратима, чиє ім’я вона так і не згадала, ніби завдав удару. Ольга впала на велике Сергієве крісло, не випустивши телефону й навіть не відставивши його від вуха.

— Як?.. — після довжелезної паузи Оля судомно схлипнула. — Я ж сьогодні ввечері ще з ним розмовляла, от кілька годин тому.

— Олю, я коло нього, тут... у Денежниковому. Він дійсно заступав на пост. У нього... не витримало його серце, Олю. Він помер на посту. Інфаркт.

— Ні, я вам не вірю, — холодно й твердо відрізала Ольга й кинула слухавку.

— Мам, хто то? — до Ольги підійшов її молодший.

— Юрчику...

— Тато? — одразу здогадався Вадим.

— Я не вірю їм... Коли тато їхав на Схід, то давав мені настанову: не вірити людям, які дзвонитимуть

у його відсутність.

— А хто то дзвонив? — перебив маму Вадим.

— Голос знайомий, але я не певна... — засумнівалася жінка. — Але... тато казав не вірити будь-кому, окрім нього самого, що б не казали ті, хто набиратимуть.

— То був татів номер?— уточнював Вадим, поглядаючи на меншого Юрка.

— Ні... дзвонили з чужого... Тому я їм не вірю. Треба дзвонити його друзям і командирові. Хлопці, а ви йдіть спати.

— Тата могли застрілити? — 13-річний Вадим сильно стиснув кулаки й дуже почав нервувати, — Ольга побачила сльози на його очах, але сказати «все буде добре» вона не змогла.

А через годину Олі зателефонував командир частини й підтвердив смерть її чоловіка.

— Солдат 80-ки Сергій Михайлов тільки встиг виїхати з «гарячої точки» — району Трьохізбенки. І заступив на пост. Хлопці кажуть, що навіть був у такому доволі піднесеному настрої й розповів, що з дітьми тільки-но поговорив. Пів на 9-ту його не стало: зупинилося серце. Усі деталі ми уточнюємо. Співчуваю вам, Олю...

Зведення новин

Противник завдав ударів по позиціях українських військ із озброєння, яке ще на початку березня мало бути відведено від лінії розмежування на відстань не менше 25 кілометрів, — повідомляє пресцентр АТО.

Остання доба в зоні проведення антитерористичної операції минула без втрат, троє отримали поранення.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко .