Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

24 квітня 2014 року з базового табору «Луна» під Ізюмом зведені сили Антитерористичної операції — десантники ЗСУ, спецпризначенці загонів «Вега» й «Омега» Нацгвардії — вперше пішли вперед по автошляху М-03 у напрямку захопленого міста.

Юрій Аллеров, позивний «Карпати», генерал-полковник, командувач Національної гвардії України (грудень, 2015 — травень, 2019):

— Так вийшло, що рішенням командувача НГУ одну колонну, що пішла головною дорогою на Ізюм — Слов’янськ, очолював генерал Рудницький. А другу колону очолював я особисто — через село Хрестище ми пішли на Слов’янський комбікормовий завод, де в бойовиків був блокпост, який контролював один із в’їздів у місто. Я їхав із хлопцями й бачив, що в їхніх очах було трішечки, так би мовити, не зовсім страх, а невпевненість, мовляв, незрозуміло, що далі буде, куди ми їдемо, що робитимемо? Деякі не визначилися до кінця. Мені було легше — свого часу я вже брав участь у бойових діях.

Коли підійшли до блокпоста на комбікормовому, там чомусь було дуже багато журналістів, тобто їм заздалегідь повідомили.

Офіцер, який був за гашетками кулемета, через радіостанцію каже мені: «Бачу гранатометника, готовий знищити!» А в мене був хороший 20-кратний бінокль, який мені, до речі, дали патріоти. Подивившись у нього, я побачив, що то не гранатометник, то на блокпосту стояв журналіст із кінокамерою. Тож я заборонив стріляти й сказав: «Я забороняю стріляти по цивільних. Тільки, якщо бачите явну зброю в руках, тільки тоді на знищення».

І ось ця підстроєна фаза: багато журналістів чекали на провокацію, що ми відкриємо шквальний вогонь. Ми ж зробили все правильно: підходимо, а коли всі побачили, що ми справді на БТРах і зі зброєю, всі, хто там був, втекли.

Це була фактично розвідка боєм. Зайшовши, ми трохи постріляли — це була неприцільна стрільба, зайшли на сам комбікормовий, а блокпост противник залишив.

Ми все перевірили — було багато табличок «Заміновано», провели комплекс заходів, але нам бракувало людей. За нами йшла колона десь до 70 осіб, але, щоб утриматися на позиції, ми повинні вистроїти логістичну складову: підвезення боєприпасів, розвідка… Тобто ми провели розвідку боєм, огледілися, що являють ці споруди, що там визначено (вони від страху підпалили це, і вогонь був як сигнальний маячок), познімали всі їх прапори й закріпилися на комбікормовому зводі. Була спроба ворожої групи підійти з боку Слов’янська, тож відбувся вогневий контакт без трагічних наслідків.

План блокування міста був таким. Північний напрямок: блокпост № 1, так званий «Рибгосп», дорога біля ставків; блокпост № 2 — Слов’янський комбікормовий завод, розвилка доріг перед селами Соболівка й Хрестище. Східний плацдарм: блокпост № 3 — місцеві його називали скорочено «БЗС — бензозаправна станція» на трасі М-03 Київ — Харків — Ростов; блокпост № 3 — перехрестя на Райгородок і дорога на Красний Лиман. Південний фланг: блокпост № 4 — найвіддаленіша наша позиція на шляху Слов’янськ — Бахмут. Блокпост № 5 — позиція на шосе Слов’янськ — Краматорськ. Блокпостом № 6 назвали панівну висоту над містом — гору Карачун із телевежею на півдні в районі села Андріївка. І блокпост № 7 — на західній околиці міста в тій самій Билбасівці, де вперше добровольці «Правого сектору» в ніч на 20 квітня 2014 року атакували сепаратистів. Разом із контролем силами АТО над аеродромом Краматорська це створювало необхідні плацдарми для блокування міста.

Мирослав Гай, волонтер, блогер, у травні 2014-го — доброволець Першого резервного батальйону Національної гвардії України:

— Сідаємо, завантажуємось у бронетранспортери і говоримо: ми покинемо це місце, ви ж хочете, щоб ми поїхали, ми їдемо — і все. Ні, кричать, ми вас не випустимо. А потім — вистрілюйте боєкомплект в повітря! Починаємо вистрілювати боєкомплект в повітря, розуміючи, що як тільки закінчиться останній патрон, щось почнеться. Вже дзвенить в повітрі ця напруга. Але хлопці молодці — не все вистріляли, деякі взагалі не стріляли, але було відчуття масової стрілянини. У якийсь момент ось цього шуму вже видно, що на задньому плані з’являється одна людина в камуфляжі, друга в камуфляжі, якісь цивільні, якісь жінки, все волають-кричать. І тут хрясь —летить коктейль Молотова, і спалахує перший БТР. У цей момент під ним вибухає граната, і гине перший хлопець, який там стояв. Ми розуміємо, що це все — кінець. Починається стрілянина в повітря, частина цивільних, які були звичайними роззявами, розбіглася, а частина натовпу ми бачимо на більш небезпечній відстані. І все — вже почали гинути наші перші хлопці. Відразу загинуло двоє хлопців, один водій БТРа і другий не пам’ятаю — з 95-ї? Починається стрілянина над головами, а потім обстріл хлопців. В першу чергу ми відкриваємо стрілянину по ногах. Підбігає до нас «Ти нікуди не підеш» — за ним стрілянина. Наш боєць Сашка побіг розтягувати шини, що попереду БТРів, так йому прострелили наскрізь палець, розворотило до чортової бабусі автомат. Куля мітила у серце, і якби не автомат, він би загинув. Далі ми починаємо на цих БТРах виїжджати, хлопців обстрілюють, ми відстрілюємося кудись в темряву, потім цією колоною вириваємося, нарешті, в якийсь момент розуміємо, що ми вирвалися, врятувалися. Ось з цього момент я зрозумів, що немає ніякого мирного населення, що є дуже конкретна тактика: під виглядом мирного населення проплачені хлопці з російськими паспортами, в основному кримінальної зовнішності, підходять максимально близько до техніки, в цей момент у них з-за голови летить або коктейль Молотова або граната.