Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Микола Балан, позивний «Крим», генерал-лейтенант, командувач Національної гвардії України, у липні 2014-го — заступник командувача НГУ:

— Командири між собою відпрацьовували взаємодію, підтримували один одного, вчилися один в одного. Я насправді в цьому нічого поганого не бачу. Там ніхто не ділив: свій — чужий, любий — нелюбий, рідний — нерідний. Це, якщо нема чого робити, то «великі» командири, генерали могли ділитися на своїх — несвоїх, рідних — нерідних, а в такій ситуації не розбирали — усі підтримували один одного. Я вважаю, що таке «змішане» несення служби, по-перше, є досить ефективним. По-друге, якщо розмежувати функції, то міліція, нині — поліція, має право зупиняти, перевіряти документи, складати той чи інший протокол, брати участь у так званих стабілізаційних діях, що не можуть робити військовослужбовці ЗСУ. Збройні сили мають певну навченість, вогневу міць, можуть прикрити. Усе таки бронетехніки — тих самих БТР і БМД — було більше в ЗСУ. Нацгвардія, хоч і військовий підрозділ, але із правоохоронними функціями: має право зупинки автотранспорту, огляду, обшуку. Зараз ввели єдину систему, базу даних, і з нею можна було також працювати. Гвардійці її так само мали. Я вважаю це позитивним.

Проте, якби не цей розгром на п’ятому блокпосту, то загалом нічний вихід усього великого угруповання бойовиків із міста проминув би для них майже без втрат. Чому це стало можливим? Ватажок терористів Гіркін визнавав у численних своїх інтерв’ю російським пропагандистам, що протягом останніх днів перед виходом, розуміючи його невідворотність через дедалі щільніше кільце облоги силами АТО, удавався до військових хитрощів. Під час спілкування відкритими каналами зв’язку зі своїми спільниками, ватажками загонів бойовиків, він умисно удавав жертовну готовність обороняти місто до останнього. Бо знав про щільний моніторинг українськими спецслужбами за допомогою технічних засобів перехоплення зв’язку всього мобільного трафіку в Слов’янську і навколо міста. І треба віддати належне, йому це вдалося. Основні сили бойовиків разом із цивільними, які їх відверто підтримували, вийшли з міста фактично без втрат шістьма невеликими колонами, які потім об’єдналася в одну велику, через район Черевківка польовими дорогами у Краматорськ.

Віктор Муженко, позивний «Грім», генерал армії, начальник Генштабу — Головнокомандувач ЗСУ (липень, 2014 — травень, 2019):

— Уже вони не дозволяли собі великих скупчень живої сили, бо розуміли, що будь-яке скупчення одразу являє для них загрозу реального знищення нами. Щодо сприйняття українським суспільством цієї події, то, дійсно, це була перемога. Мова про те, що хтось там вийшов, і ми не досягли того, що планували, уже пішла набагато пізніше. І досьогодні існують різні версії цього виходу. Хто знав, що буде ворожа колона виходити — чому нам не повідомили? У нас тоді такої інформації не було. Взагалі всі рішення тоді приймалися з мінімумом розвідувальної інформації, виходячи з особистого бачення, особистих прогнозів, із можливої тактики дій противника і можливої кількості особового складу того угруповання, яке могло нам протидіяти.

Проте головне запитання: якщо у наших не вистачало наземних сил у цьому районі для контактного останнього великого бою з ворогом, то чи можна було завдати йому більших втрат із відстані: штурмовою авіацією з повітря та артилерією ствольною і реактивною з землі?

Вийшовши вночі зі Слов’янська, бойовики вже зранку на видноті у світлу пору доби стирчали кілька годин на своєму здебільшого цивільному транспорті та з кількома одиницями бронетехніки на центральній площі Краматорська. Потужний вогневий удар по такій цілі міг би завдати їм значних втрат. Проте військове командування сил АТО притримувалося тактики мінімізації обстрілів міської забудови, побоюючись звинувачень у завданні шкоди цивільним. Тобто для того, щоб, припустимо, відкрити вогонь зі ствольної та реактивної артилерії по центральній площі Краматорська, треба було крім точного цілевказування і коригування вогню комусь взяти на себе велику політичну відповідальність. І бути готовим не боятися потенційних звинувачень у руйнуванні центральної частини міста Краматорська і можливих жертв серед цивільних. Тоді такого старшого офіцера у командуванні АТО не знайшлося.

Відтак тому, простоявши зранку на центральній площі Краматорська кілька годин, колона противника довгою ­змією з кількох сотень переважно цивільних транспортних засобів потяглася за маршрутом Слов’янськ — Краматорськ — Дружківка — Костянтинівка — Авідіївка — Донецьк. Чи можна було цій змії відрубати голову? Адже така перемога була б тріумфальною і, можливо, змінила б хід подальшої історії війни з Росією.