Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

У підвалі ТЕС були знайдені робочі, ховалися там від вогню, разом з ними були і ополченці, яких відразу ж видали нам. На іншій околиці міста ми вийшли на базу противника, кинуту, по всій видимості, в поспіху. Там була залишена частина боєприпасів, книги закріплення зброї і інша «робоча» документація.

У боксі стояли розібрані іномарки. Одна, джип, з простреленою лобовухою. У кухні була залишена їжа, так само був знайдений 120-мм міномет і боєкомплект до нього. Крім того, було кілька бочок тротилу. Що збиралися підривати — загадка. Наша група зупинилася на блоці, в той час як взвод БМД і «Реостат» були відправлені на висоту, де у противника була позиція ПЗРК і табір. До того моменту там вже стояли суміжники. Піднявшись на висоту, перше, що ми побачили, — величезну яму і сидить в ній БТР з відірваним колесом. Благо, що обійшлося без загиблих. Трохи віддалік стояв другий — цілий. У цьому таборі так само були трофеї — ДШК, трохи боєприпасів, РПГ-22. Противник кинув багато особистого майна. Сапери обійшли позицію на предмет вибухонебезпечного барахла, знявши кілька протитанкових і протипіхотних мін, а також розтяжок. Ближче до ночі до нас піднявся Кетлі забирати БТР-80. Зачепивши коробочку, він розвернувся і... розміновував заднім колесом останню міну. Урал — в непотріб, запчастини розкидані по всьому полю. Водій відбувся розбитою головою, інших постраждалих не було. По суті, на цьому і закінчився епізод з штурмом Миколаївки...

Віталій Сатаренко, позивний «Щит», майор поліції, у липні 2014-го — командир батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Київ-1» ГУМВС у м. Києві:

— Усе розпочалося з Миколаївки 2 липня й тривало три дні. Це перше для нашого підрозділу бойове завдання, перший справжній бій, у якому взяли участь наші хлопці. Це було бойове хрещення. Спільно з десантниками й іншими армійськими підрозділами на третій день ми зайшли в Миколаївку. Активний бій був у десантників. Ми ж відсікали та зачищали рештки сепаратистів, які намагались прорватися.

Перед входом у Миколаївку нам видали бронежилети, які привезли з Ізюмського райвідділу міліції. Вони були як два мішки, скріплені брезентовими лямками й страшенно незручні, їх обмотували скотчем, але пластини все одно прорізали ці мішки та випадали. Після другого дня мої хлопці відійшли та поцілили в цю пластину з пістолета з десяти метрів і побачили, що навіть з такої відстані пластина пробивається наскрізь. Приховати це було неможливо, адже ми всі жили в одному полі, й про це дізнались усі. І тут виникла доволі абсурдна ситуація: з одного боку є наказ — без бронежилета не виходити. З іншого — в цьому мало сенсу, коли бронежилет прострілюється. Тоді я відав наказ, щоб ті, у кого є бронежилети, вийшли зі строю й наказав більше їх не вдягати. Завдання, які стояли тоді в Миколаївці, передбачали абсолютну мобільність, тому бігти й тримати в одній руці автомат, а в другій — пластини бронежилету, що випадають, було зовсім не цікаво. Я передбачав, що багато хлопців боятимуться за своє життя, але таких не було.

На третій день, коли відбувався основний штурм, один із сусідніх підрозділів, який удвічі переважав наш за чисельністю, відмовився виконувати поставлене завдання, посилаючись на деморалізацію, бо по нас почали працювати міномети. Наші ж хлопці зброю не склали, а просто сказали: отже, нас буде втричі менше й пішли вперед.

Я не знаю як визначити їхні і наші стосунки. Вони не браття, вони не друзі, вони, напевно, як частина тебе, тому що такого ступеня спорідненості не існує, таких пут дружби теж. Це не визначає наш спільний життєвий шлях, але для кожного, хто був у бою, це братство цінніше й важливіше за будь-яке запевнення в дружбі, або родинні зв’язки.

На момент подій у Миколаївці та Слов’янську наш підрозділ існував три місяці. Ніхто не був готовий до того, що там відбувалося. Такому не можна навчитися в теорії. Скільки ти не дивись, скільки не слухай, все одно перший вогневий контакт у реальному бою він завжди запам’ятовується.

Нині спілкуюся з хлопцями, з якими нам є що згадати, з якими ми пройшли багато складних ситуацій. Вхід і вихід із Миколаївки ми пам’ятаємо до найменших дрібниць, адже для всіх них він був першим — бойовим хрещенням підрозділу.