Раиса Иванченко: Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Цікаво, що слово “рюрик” у мові слов’ян ободритського племені означає “сокіл” (порівняймо з польським діалектним “рарог”). На території слов’янського племені сорбів була річка Рюрик, що також означала Сокіл, існувало озеро Рюрик. Можливо, звідси й походить родовий знак Рюриковичів — сокіл, оцей наш знаменитий тризуб, що являє собою графічне зображення сокола, розкриленого в польоті.

Династія Рюриковичів, утвердившись у Київській державі, продовжує державотворчі процеси на подніпровському терені, започатковані Києвичами. Першим правителем був Олег. Його ім’я, як з’ясовує О. Кузьмін, іранського походження, означає “творець”. Олег утвердив Київську державу тим, що приєднав до неї племена, які відпали внаслідок династичного перевороту. Він ходив у походи на Константинополь, на Царгород і утверджував Аскольдів договір з Візантією (907), за яким імперія сплачувала Русі данину. Цей правитель цікавий тим, що він зміг стабілізувати внутрішнє життя держави, спершись на язичницько–боярську верхівку. Відомо, що після його смерті влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника династії Рюриковичів.

Діяльність його неоднозначно оцінюється нашими істориками. Одні вважають Ігоря слабким правителем, який нічого не зробив для Київської держави. Інші вважають його мудрим діячем. Якщо подивитися на походи, які він здійснив, на відбиття численних печенізьких навал, на приєднання деревлянської землі (яка, очевидно, знову відпала від Києва після смерті Олега), на боротьбу його з уличами, то треба сказати, що цей князь чимало зробив, аби зібрати навколо Києва великий східнослов’янський регіон. Є у нього ще одна заслуга. Його дружина — княгиня Ольга — була християнкою, і, на відміну від Олега і від наступника, сина Святослава, Ігор толерантно ставився до християнської громади в Києві, яка започаткувалася з часів хрещення Аскольда. Цей князь, напевно, відчув значимість християнської релігії для державотворчого життя в Києві й не забороняв самої релігії та дозволяв ставити християнські храми. Через те після вдалого походу на Константинополь у 944 р. язичницька частина його дружини присягала біля капища на горі Перуновій, присягала на мечі перед язичницькими кумирами Перуном і Велесом. А християнська частина князевої дружини присягала в соборній церкві святого Іллі. Тобто, у Києві християнська громада вже мала багато церков, тому була вже й соборна церква. З усього випливає, що цей князь дозволяв будувати церкви й не влаштовував нагінок на християн, як це робив Олег.

Таке ставлення Ігоря до християнської віри історик М. Брайчевський прагнув пояснити тим, що після вдалого договору з Візантією 944 року Ігор, напевно, теж хрестився, можливо, навіть разом з Ольгою. Через це він так добре ставився до християн. М. Брайчевський робив припущення, що й відоме повстання деревлян проти Ігоря у 945 р. було, можливо, не через додатковий збір данини, а через оте хрещення князя.

Але тут вірогідніша інша версія: князь Ігор одружився з болгарською князівною, яка, звісно, була християнкою. І саме під час цього одруження князь–язичник міг бути хрещеним — інакше князівну–християнку йому не віддали б у жони. Тому Ігор як християнин мав одну жону, на відміну від язичницького звичаю багатожонства.

Після повернення князя Ігоря з походу на Царгород 944 р. він пішов на полюддя до деревлян, причому двічі обійшов їх, розповідає літописець. Тоді деревляни повстали, захопили Ігоря й убили його, розірвавши між двома деревами. М. Брайчевський слушно зауважує, що для населення не було дивиною те, що князі двічі чи тричі збирали ту чи іншу данину. Причиною повстання деревлянського племені проти Ігоря могло бути й справді те, що він був християнином. Це означало, що на деревлянську державу Ігор міг накинути новий зашморг, так би мовити, ідеологічний, у вигляді нової — християнської — релігії. Безумовно, волхви й народ деревлянський, який не хотів приймати християнського віровчення, могли піднятись проти Ігоря–християнина.

Після смерті Ігоря (945) при малолітніх синах (як відомо з праць В. Татищева, у князівського подружжя Ігоря та Ольги було два сини — Гліб і Святослав) управління державою перебрала княгиня Ольга (945–969). Це унікальна постать у ранній державній історії Київської Русі, постать, яка залишила надзвичайно великий слід у державотворчих процесах того періоду.

Княгині Ользі належить честь і заслуга внутрішнього облаштування Київської держави. Саме Ольга провела глибоку внутрішню реформу економіки, яка практично протягом усього існування Київської держави не змінювалась. Вона впорядкувала фінансову систему, визначила повністю розміри данини — оброки, дані, уроки, час збирання данини — меду, воску, хутра, шкіри, якими Русь торгувала з іншими державами. Вона визначила місця для княжих перевісищ — місць, де масово виловлювали перелітних птахів для заготівлі на зиму; також визначила княжі місця для добування хутра — це так звані боброві гони, що це було значною статтею державного доходу. Княгиня Ольга визначила місця звезення данини — погости, давні кладовища, де тепер ставили двори для збирання данини. Впорядкування податкової системи, внутрішнього економічного життя призвело до того, що були виключені можливості подвійного чи потрійного полюддя, а також свавілля з боку князів, чи воєвод, чи різних варязьких гуляй–витязів. У такий спосіб княгиня Ольга стабілізувала й внутрішню ситуацію. Протягом 20 років, коли ця княгиня керувала з Києва всією державою та сусідніми племенами, жодного випадку незадоволення якимись економічними здирствами не спостерігаємо.