Раиса Иванченко: Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Князь Кий був князем у полян, у роді своєму. На цей час їхніми сусідами були руси. Близько 634 р. він повстав проти аварів, які з’явилися в цей час у Подніпров’ї й підпорядкували собі частину слов’янських племен. Кий зазнав поразки, але знайшов підтримку у візантійського імператора Іраклія. Саме тому Кий із частиною білих хорватів, що жили на прикарпатських рівнинах, та інших слов’янських племен переселився в межі Візантійської імперії, у провінцію Сірмію — це частина сучасної Хорватії. Кий стає другом Іраклія, виховується, як говорять візантійські джерела, “у надрах християнства” і після смерті Іраклія підтримує дружні зв’язки з його сім’єю. Мабуть, тоді ж він дістає землі у володіння чи в управління на Подунав’ї, засновує там городок Києвець, про що згадує пізніше вітчизняний літописець Никонівського літопису–компедіуму. Але тамтешні племена витіснили Кия з цього краю.

Очевидно, як союзник Візантії Кий тривалий час перебуває у візантійській столиці. Та скоро (можливо, при наступних імператорах) Кий став претендувати на місто Солунь. Це викликало невдоволення у візантійців. І ось із середини VII ст. постать Кия зникає з обрію візантійської історії. Зате “Повість врем’яних літ” підхоплює дальшу біографію Кия. Ми знаємо, що він з’являється на Подніпров’ї, на заклик полян веде боротьбу з якимись кочівниками, котрі “поруйнували ниви полян”. Історики підказують, що це були волзькі булгари, які почали саме в цей історичний період пересуватись на захід, у Подунайські рівнини, на чолі з ханом Аспарухом.

У землі полян Кий залишився княжити, тут був зведений город в ім’я цього князя. Побудували його два молодших брати — Щек і Хорив. І з того часу Кий і його нащадки — Києвичі — стали правити в полянській державі.

Починається стабільне державницьке існування подніпровського населення — слов’ян і русів. Це були 60–70–ті роки VII ст.

Від цього часу постійно існує наступність державницької традиції поляно–руського народу. Про неї свідчать і зарубіжні історики. Так, наприклад, відомий польський хроніст Ян Длугош (XV ст.), який, певно, користувався старовинними руськими літописами, повідомляє, що “… після смерті Кия, Щека й Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини та племінники багато літ панували у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда й Діра”.

Східні джерела окремо повідомляють про державу царя Діра (ім’я, що в кельтській мові означає — міцний, сильний, знатний). Цей правитель має великі городи, і мусульманські купці прибувають до столиці його держави з різними товарами. Так пише автор X ст. Масуді. Ще один хроніст IX ст. Ібн–Русте розповідає, що цар русів Дір засилає інколи злочинців “до правителів віддалених областей” своєї держави. Тобто, його держава була достатньо великою, мала свій адміністративний поділ на окремі області, на чолі яких стояли правителі. Для нас важливо, що існувала держава з певним адміністративним поділом, з певною системою управління.

Більше історичних фактів відомо про останнього Києвича — князя Осколда, як називає його новгородський літопис, або Аскольда (“Повість врем’яних літ”), Б. Рибаков вважає, що слово Аскольд, Оскол або Осколд походить від давньоплемінної назви древніх сколотів–скіфів, про яких ішлося вище. В “Повісті врем’яних літ”, яка дісталася нам уже від російських переписувачів–ченців, мові яких притаманне “акання”, Осколд став Аскольдом. Інший сучасний історик О. Кузьмін, додав, що існує ряд кельтських імен із суфіксом aid, ard, old і що слово аскольд — має значення “високий”. Можливо, давнє сколотське ім’я могло з’єднатись із кельтським — і витворилось ім’я явно кельтського звучання. В усякому разі, князь Аскольд був представником династії Києвичів, як твердять зарубіжні хроніки.

“Повість врем’яних літ” називає його лише воєводою князя Рюрика, якого закликали в Новгород бояри. Чому так трапилося, що останній київський князь з династії Києвичів був низведений в нашому літопису до рангу лише воєводи? А тому, що “Повість” ця, як відомо, не раз перероблялась у XI–XII ст. на догоду князям династії Рюриковичів, зокрема на догоду Володимиру Мономаху. Бо “просвіщенні” князі цієї династії намагалися довести своє юридичне право на Київський престол і на Київську державу, яку вони захопили як узурпатори.

Візантійські хроністи упродовж 300 літ писали про Аскольда, “прегордого кагана скіфів”, як назвав його візантійський імператор Василій Македонянин (слово каган у східних народів означало імператорський чин), писали про численні його походи на Константинополь, на Візантійську імперію, писали як про великого войовника. Саме за Аскольда молода феодальна подніпровська держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання, утвердила себе в історії європейської цивілізації першим дипломатичним договором із Візантією, як довів це російський історик А. Сахаров.