Владимир Сядро - 1000 фактів про Україну

Одним з видатних акторів театру «Березіль», наділеним яскравою комедійною обдарованістю, був Гнат Юра (1887–1966). Свою творчу діяльність він починав разом з Лесем Курбасом, пізніше грав на сцені Київського драматичного театру ім. І. Франка (нині – Національний академічний), а потім протягом 44 років очолював його. Найкращою роллю корифея української сцени стала роль Івана у спектаклі за п’єсою І. Франка «Украдене щастя».

Чудову акторку Наталю Ужвій (1898–1986) називали поетесою української сцени, майстром передачі психологічного стану персонажів. У списку її ролей класичного репертуару два образи посідають особливе місце – це актриса Кручиніна з п’єси «Без вини винні» та гуцульська селянка Анна в «Украденому щасті», в яких акторка зуміла передати ціле море людських почуттів, усю трагічність та піднесеність жіночого кохання.

Українець Роман Віктюк уже давно завоював славу найепатажнішого, найскандальнішого, найхоробрішого режисера сучасного театру. На театральну сцену він уперше вийшов у Львові ще 13-річним хлопчиною. Згодом кожна його вистава була певним таїнством, дійством, в якому складно провести межу між реальністю та ілюзією. Спектаклі Віктюка – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій, виклик сірятині, якої він не сприймає. Недаремно про режисера кажуть, що «він – дитя парадоксів, що вміє із задоволенням шокувати публіку вибором та трактуванням п’єс». Щоб пересвідчитися в цьому, досить лише ознайомитися з переліком назв: «Служниці», «Мадам Баттерфляй», «Давай займемося сексом!», «Рогатка», «Лоліта», «Двоє на гойдалці», «Соломея», «Наш Декамерон ХХІ». Віктюк називає себе «громадянином світу», оскільки його талант затребуваний не тільки в Росії, але і в Ізраїлі, США, Італії. Останнім часом він нерідко з’являється і в Україні.

Майстерність Ади Роговцевої полонить кожного, хто хоч би раз зіткнувся з нею у театрі чи кіно. Більше сорока років вона виступала на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Тепер вона рідко з’являється на київській сцені, її частіше можна побачити у Москві та Санкт-Петербурзі, де вона і досі багато грає у театрах та знімається у кіно (більше п’ятдесяти ролей). За свої театральні роботи, особливо за чудово зіграну роль Лесі Українки у спектаклі «Сподіватися!», Аду Роговцеву було нагороджено у 2007 році зіркою Героя України. Акторка об’їздила з гастролями півсвіту, але, незважаючи на це, вважає, що в душі вона так і залишилася простою сільською жінкою з маленького Глухова (Сумська обл.), де вона народилася. Вона намагається при можливості частіше приїздити до свого сільського будиночка, де можна відпочити душею, набратися сил, і де так добре пишуться вірші. Їх у поетеси вистачило на збірку «Мамині молитви» (1996 р.) А ще А. Роговцева написала книгу спогадів про чоловіка, актора К. Степанкова – «Мій Костя».

Якщо вірити прислів’ю, що першу половину життя людина працює на ім’я, а потім ім’я працює на неї, то воно актуальне для творчості видатного українського актора Богдана Ступки. До семидесяти років він зіграв більше 100 ролей в театрі і більше 50 – в кіно, став лауреатом численних премій, кавалером ордена «За заслуги» ІІ ступеня, засновником Академії мистецтв України. Сам актор якось казав: «Я зіграв такий репертуар, що можна, за ідеєю, заспокоїтися: Лір, Річард ІІІ, Войницький, Тев’є-молочник, Треплєв, п’єси Ібсена, Брехта. Усю класику…» Нажаль, у 2012 році великого актора не стало, але й сьогодні Ступку вважають найвидатнішим українським актором сучасності.

Сьогодні в Україні працює 138 професійних театрів, до яких щороку приходять близько семи мільйонів глядачів. Чотирьом театрам країни надано найвищий статус національних: Національній опері України, київським тетрам ім. І. Франка та ім. Лесі Українки, а також Львівському театру ім. М. Заньковецької. Академічними є Львівський, Одеський та Харківський театри опери та балету, а також Харківський український драматичний театри ім. Т. Шевченка, Харківський російський драматичний театр ім. О. Пушкіна та Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького.

Історія українського кіно почалася у 1897 році, коли талановитий харківський фотограф А. Федецький удосконалив кіноапарат та продемонстрував першу хронікальну кінострічку – «Вид харківського вокзалу у момент відходу потягу».