Роман Андріяшик - Люди зі страху

Я вмовк. Тоді почав Гривастюк. Він заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двічі. торкався усіх сторін світу й закінчив тим, що варто почекати з контрактами.

— Ми оце отримали циркуляр, — сказав він. — Рекомендують чисто геть переписати всі документи на відповідних аркушах. На цьому тижні маю їх привезти. Признатися, перше довір'я — мені; в інших селах не тільки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутності відповідальних працівників з повіту. Декому з війтів доведеться покоптіти в повітових канцеляріях, а тоді за розпискою здадуть папери до сейфів… Аркуші привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кінець кінцем дочекалося зміни клімату), лінії проведені блакитною фарбою, поле пшеничного відтінку, словом, усе як годиться. Можу, до речі, показати. — Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумі потримав його, немов вагаючись, тоді подав мені.

Я з цікавістю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вікно — дорогою проїжджала підвода, — швидко пробіг очима написане. «Свідчення. Видане сього числа гр. Богданові Онукові, який за підтвердженням повітового лікаря п. Каюка не може бути використаний для військової служби через хворобу серця». Підписи. Я згорнув аркуш удвоє і поклав на стіл. Чи не таке свідчення хвалиться дістати мені Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном.

— Аркуші на суворому обліку, — пояснив Гривастюк. — Значить, діло облагодимо через кілька днів, з солідністю. На підпис поїдемо… Можна і в неділю. Підходить? Чудово, бо ми при тій нагоді побудемо на фестині в честь проголошення української державності. Оказія обіцяє бути захоплюючою. — Гривастюк зигзагами опустив погляд на стіл, заховав папір до шухляди. — Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мій погляд, прибережіть фронтові гроші. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової валюти.

— Даруйте, пане Гривастюк, — слушно втрутився я, — як тепер з грунтами?

— Так, — він злегка покосився на мене.- І за цим справи не стануть. Роздивіться поки, що. — Війт на мить замислився і спитав: — Пробачте, пане Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.

— Не люблю міста.

— Ага-ага… — Він посміхнувся, ворухнув бровами. — Зрештою, свідомі хлопці й тут потрібні. — Він знову машинально виглянув, у вікно. — А що зараз поробляєте?

Я навмисне довго не відповідав, заставляючи його почекати. Гривастюк спочатку допитливо дивився на мене, тоді нервово переплів пальці, одвів очі й знову вперся ними в моє чоло..

— Два тижні провалявся в ліжку. Допіру приходжу до себе.

— Г-га!.. — засміявся Гривастюк. — На фронті… там не до сну було! Правда ж?… Дивно, що вас відпустили. Я маю на увазі,- поправився він, — зі Львова відпустили. Як мені відомо, галицьких хлопців з італійського фронту направляють у січове стрілецьке військо. Та, словом, я вам співчуваю, пане Повсюдо. На фронті нелегко… І… ви справили б мені приємність, завітавши як-небудь у суботу чи в неділю, погуторимо за тютюнцем…

— Щиро вдячний за запрошення, — я знемагав від задухи і болю в голові. — Лиш нудний я в компанії.

— Що ви, що ви! — Гривастюк замахав руками. — Ви в батенька свого вдалися, а то був чоловік тямущий: відкривав уста нехотя, але срібні слова казав. Цікава була натура.

— Спасибі за добру пам'ять про батька. — Я звівся.

Гривастюк теж встав, подав руку:

— То чекаю вас, пане Повсюдо.

— Дякую.

Надворі падав сніжок. Важке сіре рядно неба стелилося низько над головою. Дністер душився в шумі крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав глибоким снігом, підставивши вітрові розхристані груди.

Левадиха пішла кудись на посиденьки. Я ліг і тут же заснув. А наступного ранку довго відлежувався. Читав колись, що флегматики й уві сні хочуть спати. Отак і я раптом, після першої удачі, відчував утому в усьому тілі і не міг до норми відпочити.

Левадиха вже не раз із грюкотом переставляла в сінях кочергу, нарешті моторно переступила поріг, злими очима повела по хаті. Все ж запитала, лагідно:

— Сніданок принести до ліжка?

— Зараз підведусь.

Одначе в сінях старенька не стрималась:

— Носить пияцюгу ночами!

Я тихо одягся і подався за село. Кинувши в ріку гілляку, йшов поволі за нею, поки не дочвалав до австрійського декунка, що метрів за триста від крайньої хати.

Бункер замело. Всередині стояв холодний присмерк і ходили шелести: відлунював кригохід із ріки. Я обмацав стіни. їх вилили першокласним бетоном на сталі. Сівши на гарматне колесо, що примерзло в куті, я зробив перші підсумки моїх сільських буднів. Утішного було мало. Ми здебільшого пиячили. Але вчора вдалині непевно заблискотіла непорушна зірочка просвітку, до якої хотілося наблизитися.