Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Але це здавалось так лише при першому поверховому погляді. Придивившись краще, я побачив, що посадка на всі ті пароплави, що стоять біля лівого берега, йде повною ходою. Метрів за триста нижче є пристань для човнів. Туди-то щоразу підходять особові авта, а іноді й півторатонки. З них виходять нарядні пані, як на совєтський масштаб, звичайно, і люди в уніформі НКВД, а то й у цивільному одязі (на всякий випадок переодягнені), і моторовими човнами їдуть до пароплавів, що стоять біля лівого берега Дніпра і… все, і так без кінця. До речі, я належав до тої нечисленної групи пасажирів, що поводилась більш-менш спокійно: а втім, сімдесят кілометрів, без значного вантажу, не такі вже страшні; отже, роздивившись, я побачив, що з боку гавані потік моточовнів із тими привілейованими пасажирами ще густіший.

Уже перед вечером зустрів я одного з моїх студентів, що мав захищати дипломну працю. Каже, що їм прискореним порядком видано дипломи і що він має призначення в Ржищів на якийсь завод. Хлопчина — ржищівський мешканець призивного віку. Я зрозумів, що то за «призначення» він має, зрештою — це його особиста справа. Я запропонував йому йти разом пішки. Хлопчина радісно погодився. Ми направились до мене переночувати, щоб зі світом вийти в дорогу.

В четвертій вранці ми вже були в дорозі. На Деміївці пробували дістати чогось поїсти на дорогу — бодай якоїсь зеленини, але, витративши даремно хвилин з двадцять, пішли далі ні з чим.

Попутників на цей раз було ще більше. Сила людей з клунками, з дітьми сунула на південь. Я бачив людей, яким треба було йти за 150-250 кілометрів. На цей раз нам пощастило. Біля Козина нагнав нас якийсь родич мого попутника і забрав на воза. Кінь був заводський, добрий. Ввечері ми були вже в Стайках. Відпочивши добре, мій студент вранці поїхав далі.

Порадившись із родиною, вирішили ми до Києва покищо не вертатись. Сусіди наші — добрі, надійні люди — нашу кімнату прибережуть. Якщо ж влучить авіябомба, то загине все, незалежно від того, де ми будемо жити — в місті чи тут. В селі було, безперечно, вигідніше й щодо харчування, та, мабуть, думали ми, і боїв тут таких, як у Києві, та особливо повітряних бомбардувань, не буде. Але щодо боїв, то ми дуже помилились: по Києву — власне, по місту, — за весь час, облоги не було зроблено жадного пострілу; також не було повітряних бомбардувань, хоч на мости через Дніпро та на деякі заводи на окраїнах міста повітряні атаки й відбувалися досить часто. Лише в день, коли німці вступали до міста, на Олександрівській площі (совєтську назву її я забув), недалеко від знищеного большевиками Братського манастиря, розірвались два шрапнельні набої та, здається, один на — Тверській вулиці. А нам, у Стайках, довелось більше як півтора місяця перебувати під обстрілом у самому, так би мовити, гирлі боїв.

Числа 20-22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку — до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов'язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми — як місцевими, так і з дальніх — кілометрів за 30-50 з Правобережжя — сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев'яні, звичайно, з матері-ялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев'яними плашками десь на 8-10 сантиметрів завтовшки.

Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів — на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів. note 70 Note70 55 Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими «дезертирами» дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14-16-річних «дезертирів» приводили до управи багато. Ці сердешні «дезертири» плакали, просились пустити їх «до матері». Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село «вже зовсім близько». Жалісливе жіноцтво провожало цих «дезертирів», плачучи та проклинаючи прокляту «кумину». Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м'яке.