Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

В голосі цього понурого, висушеного за життя, дядька було стільки затаєної ненависти й погрози, що в мене мороз пройшов по спині. Цей також, видно, як у нас кажуть, добру чару випив. А таких мільйони — обідраних, до краю виснажених, голодних громадян «квітучої, соняшної України».

Трипілля минув я ще за сонця. Піднявся з містечка нагору, до крайніх хат і… жахнувся: чи можливо це? Весь отой величезний лан від Трипілля до Халепських гір, що поріс із правого боку вівсом, а з лівого — пшеницею, укритий гуртами скоту. Пшениця й овес значною мірою вже збиті — витолочені худобою. Я не міг того збагнути: що це? «Диверсія ворога» під час війни, коли кожна зернина повинна бути на обліку? Та й де ж це у трипільчан і халепців стільки скоту набралося? Та я ж добре знаю ці голі придніпрянські села…

Поки я перейшов через першу халепську гору, зовсім стемніло, та й сили вже не вистачало: адже за день я пройшов більше 60 кілометрів. Ночувати зайшов до нашого доброго знайомого і приятеля по полюванні, селянина М… Тут справа відразу роз'яснилась. Господар розповів мені, що районова влада наказала все знищити: реманент, посіви, а всю худобу — зігнати на лівий берег Дніпра. note 59 Note59 45 Я знав ще в Києві про відомий «наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року», note 60 Note60 46 але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої «політики спаленої землі», яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути.

Після вечері зайшли два сусіди. Розговорились.

— Отож як бачите, — каже мій господар, — хліб — знищити на корні в полі, реманент — теж знищити, худобу — зігнати на лівий берег Дніпра, ну, а що з людьми? Про людей нічого не кажуть…

— Чому ж не кажуть, — озвався сусід К…, — кажуть і про людей: хіба ж ти не чув наказ: всім чоловікам, ще не покликаним до війська, та молоді виряджатись також на лівий берег…

— Та це я чув, але не чув, на кого залишають жінок та дітей покликаних до війська резервістів… Та й що ж робити з нами — старшими, адже й ми люди, адже ми загубили свої сили та передчасно постарілися на колгоспних полях, виконуючи п'ятирічки та сплачуючи позики. Чого ж нас не «вакуїрують»? Забрали коней і скот, вози порозбирали — на чому ж повезеш дітей та клумак картоплі для них, щоб не померли?… Чи не на плечі забрати п'ятеро синових дітей?… Та й мати ж хвора… Нащо ж наказано все знищити, що ж будуть діти їсти? За що ж тоді повинні битись наші сини?

— Е-е, мій друже, — вступив у розмову третій, — ми нікому не потрібні. Ми гній, на якому будують комунізм. Нас дуже жаліли, коли в колгоспи заганяли?

— Гинь тут, — от що сказала нам та дітям червоноармійців робітничо-селякська влада…

— Ні, люди, треба самим про себе дбати. Чули, що робиться в інших селах? Те і нам треба робити, бо загинемо й ми, і наші діти. Треба розбирати, що ще залишилося в колгоспах, та ховати. А почнуть переорювати та косити хліб — треба братись за кілля та боронитися… note 61 Note61 47

Ранком удосвіта я рушив далі. Підходячи до села Стайки, кілометрів за десять від Халеп'я, я побачив юрбу людей. Тут же, недалеко в пшениці, стояло три трактори. Спинився закурити. Питаю, що сталося.

— Та ви ж послухайте, чоловіче: оце виїхали тракторами приорювати пшеницю. Чоловіків забрали на фронт, а посіви нищать… Подумайте, чоловіче, а що ж ми дамо дітям їсти?

— Були б знищили святий хліб, гемонські душі, — озвався сивий, в солом'яному брилі й білих полотняних штанах, босий дідусь, що стояв біля натовпу, — та пособили, спасибі їм, баби. За півгодини збіглося сотень дві-три жінок і посунули на трактористів. Постягали їх із тракторів, перед кожним трактором полягало по кілька жінок із дітьми, кричать: «Не дамо! тільки через нас поїдуть!» Що тут було… Роковище. Не пособили ні міліція, ні комса… note 62 Note62 *7

У царині стоїть застава — чотири дідусі з ковінками.

— Та що це, Федоре Петровичу, може пішки з Києва?

— Авжеж, — кажу, — пасажирське сполучення більш не існує. Всі пароплави зайняті евакуацією.

— Про яку це евакуацію ви кажете? Адже від Києва до кордону яких 500-600 кілометрів, й ворога ж, як казав Ворошилів, ми «будемо бити на його території», а ви про якусь евакуацію?… — питає дід Федір з неприхованою глузливою посмішкою.

— А ти не розпатякуй лишнього, — озвався мій сусід, — сказано тобі стерегти дезертирів та затримувати диверсантів, то й «сполняй», що тобі велять.