Володимир Винниченко - Відродження Нації

Політичним пунктом цього договору була автономія Галичини в "єдіной, нєдєлімой".

І після 7 листопаду всі галицькі війська стали переходити на бік лютих ворогів українського народу.

Денікінці, не боячись тепер уже ніякого опору з боку наддніпрянців, кинулись на них і в кільки днів розпорошили їхні невеличкі сили в ріжних напрямах.

Кам'янецький Уряд, партійні орґанізації, отаманські штаби мусіли тікати з Кам'янця в ріжні боки. Деякі міністри опинились у Румунії, деякі в Галичині. Осередок же з Головним Отаманом С. Петлюрою та частиною Правительства на чолі з І. Мазепою став одступати в напрямі Проскурова по лінії залізниці.

Але Денікінці гнались за ними неодступно й вони мусіли кинути поїзд з усією державною скарбницею, яку було розграбовано населенням та денікінцями, і на підводах простувати в напрямі Старо-Константинова, куди по наміченому планові мали стікатися всі розбиті частини військ.

Кам'янець же було віддано полякам, які, правда, й самі зазіхали на його.

Між Старо-Константиновом, де проходила лінія польського фронту й Бердичевим, занятим один час повстанцями, а потім большевиками, була "порожня" смуга теріторії, яку поляки милостиво згодились віддати кам'янецькій владі для зібрання рештки своїх сил.

І от тут на цій смузі в малесенькому містечку Любарі одбулась остання ганебна конвульсія отаманщини.

Серед частини урядових військ, вимучених неудачами, боями, тіканнями, а особливо всією політикою отаманщини, почалося ширитись невдоволення, яке й вилилось у рішучий намір зробити "переворот", арештувати "батька" Головного Отамана з його Урядом і перейти до большевиків. На чолі цієї змови стояв відомий повстанський отаман Волох.

Вибравши слушний момент, ця частина військ зробила виступ проти Уряду, почавши обстрілювати з кулеметів той будинок, де був Головний Отаман з своїм штабом. Ошелешений і переляканий штаб кинувся в ростіч, а петлюрівські ад'ютанти посадили Головного Отамана на бричку й з усіх сил почали тікати на Шепетівку, де стояли польські війська. Там С. Петлюра роз'яснив польській команді, що українські війська "збольшевичились", і сам утік далі у Варшаву, а поляки, не довго думаючи, почали обстрілювати Любар.

А в Любарі вже все заспокоїлось, бо частина війська вірного урядові була більша й хутко одбила напад Волоха, а сам Волох з невеликим загоном (душ 400) утік з Любара й перейшов до большевиків. Поляки ж своїм обстрілом били й убивали не большевиків, а тих самих нещасних "петлюрівців".

Цим ганебним, зрадницьким, але характерним для всієї петлюрівщини актом скінчилась діяльність отаманщини на Україні.

А 24 грудня 1919 року постановою спільного засідання центральних комітетів партій соціальдемократів і соціалістів-революціонерів уся повнота влади передавалась кабінетові міністрів на чолі з І. Мазепою. В цій резолюції ні слова не згадувалось ні про Директорію, ні про Головного Отамана, отже тим самим ці інстітуції касувались. Все ж командування всіма військовими силами перейшло до Омельяновича-Павленка.

Отаманщина в лиці С. Петлюри й його "ідейного" підлизи "соціальдемократа" А. Лівицького робила ще заходи в Варшаві для врятування своєї влади, оббивала ще пороги в польської імперіалістичної шляхти, канючила, випрохувала й навіть віддавала землю польським поміщикам на Поділлю й Волині (договір А. Лівицького й С. Петлюри з польським урядом [45]за польську поміч, були навіть спроби С. Петлюри й А. Лівицького скласти цілком правий уряд у Варшаві (цікаво, чим би він одріжнявся від того "лівого", що був?) і за допомогою поляків здобувати загублену владу. Але це все були тільки останні конвульсії. В цей час уже загибав сам той Денікін, проти якого поляки немов хотіли піддержувати кам'янецький уряд, і пропадала реальна підстава для "дружби" в польської реакції з кам'янецькою контрреволюцією.

Отаманщина кінчилась. І цілком вірно схарактеризував її сам "Головний Отаман" С.Петлюра в своєму передсмертному "апелю" до Антанти, назвавшись її ґладіатором, рабом. В листі до французського буржуазного журналіста Пелісье він писав: "Нам лишається тепер тільки сказати Антанті: "Моrіturi tе sаlutant!" ("Поміраючі тебе здоровлять!"). Такий був колись передсмертний привіт своїм панам римських рабів-ґладіаторів, які погибали на цірковій арені для втіхи цезарів. Так перед своєю загибеллю прохрипів і український "національний герой" С. Петлюра, цей малесенький покірний слуга західної реакції, миршавий ґладіатор імперіалістичних цезарів, нещасний раб свого дрібного славолюбства й типичний продукт дрібного національного міщанства, втягненого в великі національно-соціальні катаклізми.